Моя давня київська знайома вже давно кликала в гості і, нарешті, вмовила. Я довго відкладала цю поїздку, так як якраз за певний час до того в трьох мої подруг були весілля, я допомагала в організації. І врешті решт вже купувала квитки на денний потяг Ковель-Москва до Києва. То був достатньо теплий сонячний день. Мене, як і зазвичай, проводжала мама. Сідаючи в потяг я побачила, що напроти мене сидить досить таки симпатичний юнак. Прощаючись з мамою та теревенивши з подругою по телефону я постійно на нього поглядала, та він наче прилип до свого журналу «Футбол». Через певний час я дістала свої улюблені судоку. Розвязую їх не досконало, але трохи вмію. Саме ці судоку наче й зацікавили хлопця напроти. Мені здавалось, що час від часу я ловлю зацікавлені погляди. Але все ж говорити зі мною ніхто не збиравсь. Через певний час, дорога як-не-як мені закортіло перекусити. Дістаю крабові палички. Так як їсти самій – не етично, то пропоную сусіду. І ось тут він активно йде на контакт, починає діставати свої харчі. І так слово за слово ми починаємо знайомитись. Я дізнаюсь, що він студент водного університету, навчається на 4 курсі, живе в будинку моєї тітки. Про поїздку в Київ відповідає без уточнень – до друга. Так як в мене в телефоні(старезному та страшному) є контакт, то Віталік просить мене додати його в друзі, написав на листку з судоку своє їмя та прізвище. Мене дуже здивувало те, що він лівша (просто в мене дуже мало таких знайомих). Ми настільки заговорились, що він навіть трохи вчив мене писати лівою рукою, злегка при обнявши. Взагалі мені було це дивно, адже я не вважаю себе надто привабливою чи цікавою, а тут такі залицяння. Ну принаймі тоді мене це зачепило =). Якось за розмовою ми не помітили як приїхали до Києва. Коли Віталік вийшов з вагону йому на шию кинулась якась дівчина. Тоді мені стало так образливо, хоча мені ж ніхто нічого не обіцяв… В своєї знайомої я гостювала тиждень. Віталік в свою чергу після вихідних поїхав додому і там ми почали спілкуватись через контакт. Так як я не люблю недомовок, то практично відразу я спитала чи це раптом не його дівчина. Він мені розказав, що вони познайомились на одному з фестивалів і вона для нього не більше ніж друг. Ми почали спілкуватись щодня, перейшли вже на мобільний зв'язок. Коли я приїхала через тиждень ми домовились зустрітись. Гуляючи хвилин з 20 я зрозуміла для себе, що вже не зможу не бути з ним. Якесь таке відчуття – що ось воно «моє», навіть не знаю як пояснити. Перше наше побачення ми відсвіткували в «Івіті», що біля Сієсти. Це одне з наших улюблених місць, воно нагадує нам про початок відносин. Пройшло майже три роки, Віталік - випускник КПІ, Я - студентка та щаслива наречена, попереду - щасливе життя двох закоханих.
