За святу, єдину Україну!
О Боже мій, скажи мені відверто, Для чого скільки болю і жалю? Для чого стільки люду вперто Руйнують Україноньку мою?
У дев’яностих вражих боронили, Щоб незалежність свято зберегти. А нині патріотів схоронили, Щоб з ними в полі часом не лягти.
Моя країно, скільки ж натерпілась Образ і зречень, брехунів і зрад. У двадцять п’ять ти, мов би зашарілась, Мов дівчина в зимовий снігопад.
Та не від щастя, Україно-мамо, А від знущань бандитів-дикунів. Тоді і зараз, всеодно так само, Тобі вселяють непотрібний гнів.
Тебе продати хочуть вже за безцінь, Як непотрібен ласий шмат землі. А люд простий за тебе б’ється вперто, Бо береже святі традиції свої.
Нову історію твою переписали, Пішла, як правда ходить по селі. Бабуся й дід мені давно казали: «Не відрікайся матінки землі.
Бо лиш тоді ти будеш, сину, жити, Коли у серці буде простота. І Україну треба всім любити, Вона – любов, не пустка-самота.
Люби батьків, прийми пораду старших, Так будеш довго жити на землі. Й не будь отак, що вашим й нашим, Бо так загубишся в отій світській імлі».
Чому ж знедолена, моя ти Україно? Тобі сьогодні двадцять п’ятий рік. Ти молода й водночас у руїнах, Так зустрічаєш свій юнацький вік.
Прости отим бездарам і хапугам, За рани у душі, яких багато. Я краще буду йти в землі за плугом, Аніж стріляти завтра в брата.
Нас знову ставлять, люди, на коліна, Їм мало крові, ріжуть наш кордон. І в кабінетах справно хляють вина Й утверджують державності закон.
А ти, як дівчина, цнотлива й заповзята, Терпиш й чекаєш двадцять п’ятий рік. Бо той, хто проти тебе вже проклятий, Настав той, рідна, вже нарешті пік.
Вовки в овечій шкурі повтікають, Якою б це ціною не було… Тебе сьогодні генії вітають Й твоє Тарасове заквітчане село.
Прости й прослався, встань і йди навіки, Благословенна ти, Країно, між усіх. Повір, тобі Господь створив такії ліки, Що ворог твій впаде тобі до ніг.
Герої, слава вам і слава Україні! Подяку шле той ваш скалічений народ. Хто довго ждав, проживши у руїні, Достойний той найвищих нагород.
