Присядь, мій друже, поговорим трішки, Тут у безодні безліч є таких, як ти: Сплюндрованих, скалічених, та все ще ніжних, Що врятувать мене хотіли від біди. Мій сину милий, що за зла година? Знов брат іде на брата, знову піт і кров Злились в тандемі смерті і невпинно Плюндрують моє тіло. Знов і знов. Поглянь ж бо. Я - твоя руїна. Моя душа - зруйновані хати. Несуть до шибениці. Скоро в домовину. А, може, є надія? Є ж такі, як ти? А, може, завтра зійде наш світанок, Всміхнеться сонце, і воскреснем ми. Поглянемо на світ, на той чудовий ранок. І станемо серед людей людьми. Ми будем їх потроху научати, Давати будем істину просту: Лиш там, де буде згода панувати, Знайдемо в світі мир, а в душах - доброту. І будуть знов на світ слова твої лунати. І буде бій. Важкий, останній бій. А далі, сину... Будем панувати, Із попелу я стану. Віриш, любий мій? І скажуть: "На оновленій землі Врага немає більше супостата. Лиш син Тарас і Україна-мати, А ще щасливі люди на землі".
