Сьогодні цілий день думаю про тебе... мабуть за весь день не було і миті, щоб я не згадав тебе... Ця відстань вбиває... вийшов на двір, сів під будинком і думаю, мрію, сподіваюсь... знаєш, тут недалеко міжнародний аеропорт. Кожні 2 хвилини прилітає літак. Вони пролітають якраз над нашим будинком. І десь в глибині душі, на дні серця в мене є надія, навіть краще сказати мрія, що одним з цих літаків ти летиш зараз до мене. Як чую, що летить літак, відразу вибігаю на двір і дивлюсь в небо. Тато сміється, каже, що ніби літака ніколи не бачив... а я стою і проводжаю його поглядом аж доки він не заховається за хмарами чи будинками. Я хочу вибачитись перед тобою. Вибачитись за те, що ти живеш в режимі очікування. Очікування з армії, зустрічі, того ж самого паспорта... ти жертвуєш своїм комфортом, своїм затишком заради нас, заради мене... буває сиджу і думаю: як вона це все терпить? За що їй таке? Але потім вдумуюсь і розумію, що ти сама це все усвідомлюєш і терпиш, бо ти кохаєш мене. Сонце моє, я перед тобою в величезному боргу. В боргу за втрачений час, втрачені можливості, недоспані ночі, втрачені нерви. Я безмежно кохаю тебе!!! Ти моя муза. Ти надихаєш мене. Ти даєш бажання жити далі і чекати на зустріч. Я як та квітка, а ти наче сонечко, яке мене зігріває і підживлює. Я дуже сумую. Я хочу бути поряд, з нетерпінням чекаю тебе тут. Я знаю, що скоро ти приїдеш і ми будемо разом. І будемо самі щасливі. Я хочу з тобою гуляти, ходити по магазинам, виховувати наших діток, бути зразковим сім'янином. Хочу робити все для того, щоб ти була щаслива і щоб ти не жаліла за всі втрачені можливості, втрачений час. Щоб ти сиділа і думала: воно було того варте, він досяг того, про що ми мріяли. Кохаю тебе***
