Здається, безпека важливіше за все. Краще почекати. Пропустити ось цю маршрутку, а ось ще кілька авто, а ось дівчина розгубилась і не знає, що робити. Її теж можна пропустити. А тут навіжений якийсь женеться на божевільній швидкості. З ним теж краще не зв’язуватися... А тут і тролейбус плентається... І ось так стоїш... Чемно пропускаєш... а в цю мить збігає твій дорогоцінний час... Ти ж теж кудись поспішаєш... Можливо, тебе десь чекають? І ось так не знаєш, переходити чи ні. Знаєш, що доведеться це зробити, але підсвідомо відтягуєш час.
Дурня це все ніби. Але ж у житті так само. Хтось женеться на всій швидкості, хтось вагається чи плентається, а хтось звичайний пішохід, якого помічають лише тоді, коли він опинився під твоїми колесами.
Добре, коли в житті є хтось чи щось, що встановлює правила. Як світлофор: вам іти, вам стояти, а вам почекати. Тоді б у житті було легше. Кожен знав, що зараз не його час. Сьогодні доля посміхається тим, хто на головній. Через кілька хвилин буде твоя черга, але ти шостий в цьому ряду, тому почекаєш довше. А пішоходам так само. зараз ідете, а тепер пропускаєте.
І все ніби легше. Але чи є у житті той "доленосний світлофор"? Чи може, ми власні невдачі виправдовуємо перед собою словом "доля" чи "бог"? Або, часто власну лінь щось зробити, на щось наважитись...
Не знаю, чи є хтось або щось, що керує нами? Чи працюють в нашому житті ті світлофори? Але коли вони припиняють це робити - стає важче... Навіть, протистояти їхній волі якось легше. От ідеш ти на червоний і знаєш що зараз ризикуєш, що робиш неправильно і за наслідки, якщо вони будуть, відповідатимеш ти...
А коли сваітлофор не працює? І ти не знаєш, де біле, а де чорне, що правильно, а що ні. Тоді блукаєш по світу, як сліпий. Нехай би світлофори завжди працювали...
