Сьогодні у магазині забула окуляри. Так захопилася асортиментом одягу, що десь поклала свою річ. І не те, щоб вони були такими дорогими чи найулюбленішими, просто останнім часом я беру їх з собою найчастіше. Звикла до них. Коли отямилась, довго ходила і шукала їх крамницею. Та все марно.
Підійшла до охоронника, зобразила недалеку блондинку та лишила візитку. Через 5 хв мені зателефонували. До цього дзвінка я вже і змирилась, що буду без них. Що поки доберусь додому пилюка від авто потраплятиме мені в очі. Але хтось їх побачив і повернув. Я й не знаю, хто це був. Та дякую. Якась частинка мене сьогодні ще лишиться зі мною.
Хтось скаже, що ця історія суто дівоча. Тільки юна блондинка може радіти поверненню загублених окулярів. Та ще й писати про це блог.
Але коли ти не готова з чимось попрощатися, воно якось завжди боляче. Відпускати раптово – протиприродно. До цього процесу треба ретельно готуватися. Не губити, а відпускати. Лише так – менш боляче.
Речі рідко до нас повертаються. А люди – взагалі ніколи. Ті, що втрачені – свідомо чи ні – живуть без тебе, десь там, з іншими… І в житті не буває охоронців, або добрих людей, що знайдуть тебе і повернуть загублену людину. І загублену – ти ніколи не знайдеш під диваном чи в глибокій шухляді, або на вулиці, куди можна повернутися і підібрати втрачене… Щоб не губити – треба берегти. Потрібно бути уважнішим, та не роззявляти рота на нове в магазині. Треба бути уважним та охороняти своє щастя. Бо воно стовідсотково загубиться. І зникне. А потім проходить час – і так сумно за втраченим, а воно загублене назавжди і ніколи про тебе не згадає…
