За українськими весільними традиціями на весілля випікали, крім самого головного короваю, ще багато різних весільних обрядових хлібів. Кожен з цих хлібів використовувався для виконання певних дій у проведенні досить тривалого і багатоетапного обряду українського весілля. Призначення цих хлібів у ритуалах відбилося в їх характерних назвах: батько, пара, лежень, гілочка, ріжки, теремок, весільні гуси і так далі.
Однак коровай залишався основним традиційним весільним символом, без якого неможливо проводити головні обрядові дії. Весільний коровай використовувався при вчиненні таких важливих дій, як благословення молодої пари, покриття нареченої, з'єднання двох родів в один загальний рід. Менш значущі, але необхідні ритуали супроводжувалися врученням інших весільних хлібів. Для запрошення гостей на весільне торжество використовувався калач, який ще називали шишкою або гусаком.
Коровайницям - жінкам, які пекли коровай, дарувалися голубки (гуси), причому ритуал одарюваня супроводжувався відповідними піснями. При прощанні майбутніх молодят зі своїми холостяцькими або дівочими компаніями, яке передувало переходу юнака та дівчини в інший соціальний статус, використовували хліб, званий гілочкою, дівоцтвом або терном. У ритуалі комори весільний хліб оздоба (пара, караваец) застосовувався як магічний атрибут, який дає дітонародження і щастя в сімейному житті. Завершення весільного застілля супроводжувалося обрядом биття каші, для якого варилася спеціальна каша.
Після весілля молода дружина вшановувала свекруху лежнем, таким же хлібом вшановував тещу молодий чоловік.
Одним з найбільш відповідальних весільних ритуалів був заміс весільного короваю, який символізував освячення родичами створення нової сім'ї.
Виготовлення весільного короваю відбувалося з дотриманням старовинних традицій, в певні дні тижня (п'ятниця або субота). У чиєму будинку пекти коровай, залежало від місцевих традицій. У східних областях коровай пекли в будинку нареченої. На Волині та Поділля - у родичів. В інших регіонах могли пекти у будь-якого з молодих. Зазвичай у виготовленні весільного короваю брали участь родички з обох родів, демонструючи бажання поріднитися.
Для випікання короваю запрошувалися жінки, які перебувають у вдалому, щасливому шлюбі. Зазвичай вони приносили свої продукти - сало, яйця, борошно. Кожна дія коровайниць в процесі замісу і випікання короваю мала символічне і магічне значення. Мало значення навіть кількість присутніх жінок. В одних місцевостях вважалося вдалим непарна кількість коровайниць, особливо, якщо їх виявлялося семеро. В інших місцевостях запрошували парну кількість жінок, щоб молода пара весь вік жила в злагоді.
Спільна дружна робота коровайниць символізувала єдність і нерозривний зв'язок майбутньої молодої сім'ї. Всі дії, необхідні для замішування тіста і випікання хліба, коровайниці здійснювали, будучи пов'язаними між собою рушником. На результат їх роботи були народні прикмети: якщо коровай вийде вдалим - високим, пишним, рівним, то майбутня сім'я житиме щасливо; якщо коровай під час випікання тріснув, то молодих чекає розлука або навіть розлучення; нерівний і погано піднявся коровай віщував труднощі в новій сім'ї. Тому коровайниці для отримання вдалого короваю застосовували весь свій досвід і старання, а також впливали на нього обрядовими піснями та приказками.
Піднялося тісто акуратно ставили в піч, після чого слід було провести необхідні ритуальні дії. Старша з коровайниць брала хлібну лопату і стукала нею у всі чотири стіни кухні. Решта жінок разом брали діжку, в якій до цього змушували тісто, і здійснювали з нею ритуальний танець, при якому діжку потрібно було три рази стукнути об стелю, як би показуючи, яким високим і вдалим повинен спектися коровай. На Полтавщині було прийнято розбивати діжку, в якій вимішувати тісто для весільного короваю.
Після участі у весільних обрядах коровай ставився на головне місце святкового столу та служив окрасою застілля, символізуючи щастя і достаток. Наприкінці святкування весілля коровай розрізали на частини і роздавали всім гостям і родичам.
