МІСЬКІ НОТАТКИ. І
Їду оце днями в маршрутці, весна за вікнами аж виблискує, а на душі так паскудно, аж нудить. І мало сльози на очі не навертаються. Хоча ні, то я вже перегнула, не навертаються. Радше ніздрі роздуваються, наче те, що всередині клекоче, прагне, мов пара із чайника, вирватися. Їду і думаю: коли це чоловіки у моєму рідному місті встигли перетворитися на... ? Ну не хочеться писати це слово! Рука не піднімається. Словом, на оте перетворилися. Який день тижня, якого місяця і року був тоді, коли у тій таки маршрутці раптом стало нормальним для чоловіків не поступатися місцем жінці?
Ну гаразд, генетичну пам’ять чоловікам відбило – відрізало нанівець цілі століття українського матріархату і відповідного шанобливого ставлення до жіночої статі. Ну, Бог із ним – молодь пішла нікудишня. Хоча „молодь пішла” в усі часи. Але наше пострадянське покоління – продукт особливий: старі цінності вже нівельовано, нових іще не напрацьовано. І якщо в кожній окремо взятій сім’ї до голови чадові не вклали – нема на те ради.
Але ж як тоді бути з продуктом радянської епохи? Що перемкнулося в голові у тих, кого виховували сім’я і школа, бабусі й дідусі біля під’їздів, дяді і тьоті в магазині – суспільство, коротше? А ще книги, журнали, радіо, телевізор. Я теж продукт радянської епохи і добре пам’ятаю, як покривали ганьбою на сторінках „Букварика” і у випусках „Єралашу” нечемних хлопчиків, які не поступалися місцем старшим (особливо бабусям і тітонькам) та дівчаткам. А вже про дорослих дядь навіть не йшлося. Хіба можна було за часів Союзу навіть уявити собі, щоб у тролейбусі чи автобусі (маршруток тоді, як ви знаєте не було) дорослий дядя сидів із незворушним обличчям, доки поруч стоять тьоті, бабусі, дівчата.
Мушу тут одразу зробити ремарку. Бо вже чую і бачу як мені любі моєму серцю і шановані мною національно свідомі громадяни у коментах пишуть: мовляв, що ж Ви, Світлано, такі дифірамби совіцькому ладу виспівуєте? Одразу й відповідаю: Боже мене борони! І гадки не мала. Совіцький лад – то окрема тема, наразі не варта моєї уваги. Але якщо вважаєте, що не поступалися й тоді місцем у транспорті молодші старшим, а чоловіки жінка, то плюньте в екран монітора.
Доки я свою невеселу думу думала, доїхала до потрібної зупинки, вийшла, вдихнула свіжого повітря і мене осяяло! Ні, дня, коли вищенаведені метаморфози з чоловіками відбулися, я не згадала. І розумної причини таких перетворень теж не знайшла. Зате ясно, як весняний полудень, усвідомила як із цим боротися!
Отже, шановні жінки, записуйте рецепт: кожна з нас мусить виховати свого чоловіка. У цьому контексті під словом „чоловік” слід розуміти і того, чиє ім’я проштамповане у вашому паспорті в графі „сімейний стан”, і того, хто записаний у графі „діти”, і того, хто ніде не проштампований, але значиться у вашому житті як „наречений”, „коханий”, „коханець”, „зайчик”, „котик” тощо. В який спосіб виховувати – ваша особиста справа, тут індивідуальний підхід потрібен. Головне, щоб кожен чоловік кожної жінки усвідомив: у той самий час, коли він відсиджує в маршрутці свою дорогоцінну дупу, вперто ігноруючи той кричущий факт, що поруч стоїть жінка – незнайома, чужа і навіть триста разів для нього неприваблива, його коштовну дружину, мамуню, доню, „кицюню”, „сонечко” так само вперто ігнорує якийсь козел. Як варіант можна вищенаведену ситуацію вкласти у формулу і запропонувати чоловіку розв’язати (вони люблять математику).
Отже, „я, коханий” – в задачі буде „Я”, „кохана жінка” – „Ж”, „чужа жінка” – „Ж” (за умовами задачі вони рівні, бо жінка – вона і в Африці жінка, і в маршрутці, байдуже, рідна чи чужа), „якийсь козел” – „К”.
Формула виглядає так:
Я - Ж=К – Ж
(чому „мінус” пояснювати, гадаю, не треба?)
Далі хай розв’язує сам. А для жінок (бо вони здебільшого не люблять математики) пишу розв’язку:
Оскільки „Ж” – величина з обох боків тотожна, то підлягає скороченню (виключно як арифметична дія). Залишається:
Я = К
На таку просту, логічну, а головне математично доведену істину чоловік контраргументів не знайде. Та й навряд чи шукатиме. І сумніваюся, що розв’язка задачі потішить не те що чоловіче, а й жіноче самолюбство. Ви ж не вважаєте, що вам син, чоловік, коханий, наречений, коханець, „зайчик”, „котик” – козел?!
P.S. мій коханий цей опус прочитав, формулу перевірив, а тоді й каже, опустивши очі: „Соромно мені за нашого брата, ой як соромно!” І пообіцяв усіх своїх друзів наставити на праведний шлях. До слова, сам він маршрутками майже не їздить. Ну, хіба дуже рідко. Божиться, що місцем жінкам і старшим людям поступається завжди і без винятку. Я йому вірю. Але як раптом побачите, що не поступився, одразу дайте мені знати!
З любов’ю, ваша Світлана
