Після однієї зустрічі цього тижня я раптом зрозуміла річ, якої просто не помічала за буденними клопотами, або, радше, просто поки не надавала їй значення. А між тим, в Україні на повну розгорнулася виборча президентська кампанія, котра фінішуватиме 2015 року. Як правило, для більшості українців початок виборів стає очевидним після того, як починається висування кандидатів, або навіть коли їхніми фізіями вже завішані всі вулиці і забитий чи не увесь ефірний час. Із того моменту в Україні неабияк активізуються «кухонні мітинги» і загострюються застільні суперечки, зростають рейтинги політичних шоу, які повноцінно виправдовують другу частину своєї назви, громадяни починають придивлятися (і значно рідше – прислуховуватися) до претендентів на крісло.

А тим часом справжні битви розгортаються задовго до їх офіційного оголошення і битви ці, попри те, що нецікаві більшості електорату (даруйте на цьому слові), однак безпосередньо його стосуються. Хоча б тому, що усі ці мільйони людей – ми з вами - насправді вкрай потрібні маленькій купці вождів, щоб досягнути своєї мети. І ця мета, незалежно від їхнього партійного забарвлення, на жаль, навряд чи збігається з метою тих самих мільйонів.

Але для того, щоб мільйони могли диктувати цій купці свою власну мету (як пафосно і нереально це звучить!), вони повинні принаймні мати таку. А чи є вона у нас, чи знаємо ми насправді чого хочемо? Чи усвідомлюємо, на чому повинні базуватися наші цінності? Що має бути для нас локомотивом: насущний хліб чи національні герої? Помісна церква чи свобода підприємництва? Доступна медицина чи єдина державна мова? Якісна освіта чи прозора влада? І що таке насправді – національна ідея, про котру не згадує тільки ледачий? Хто її сформулював для всієї нації – від Сходу до Заходу і від Півночі до Півдня? Сьогодні, в нинішніх реаліях «українська національна ідея» - це міфічна істота, сильна, зі шляхетним поглядом, мудра, велична – але уявна, для кожного своя. Ніхто її насправді не бачив і ніхто її не може достеменно описати. А між тим, сформульована мета – це половина успіху, це вам кожен психолог-початківець скаже.

На зустрічі, про яку я писала на початку, прозвучала така думка: Радянський Союз розвалився насамперед тому, що став не потрібним, він перестав існувати у головах людей. І в цій думці багато правди. Можливо тому й Україна не почалася досі тому, що її поки не існує в наших із вами головах. Тому, що більшість із нас досі навіть не відповіла собі: навіщо мені Україна?

І повірте, це питання зовсім непросте. Лишень поставте його собі всерйоз і самі побачите. Я не маю для вас готової відповіді. Я можу сказати точно лише одне: наші з вами долі, майбутнє нашої держави вирішуються вже сьогодні, просто зараз. І вирішуються не нами. Але відповідальність за це лежить на кожному з нас, незалежно від того, чи визнаємо ми це і чи хочемо ми цього. Час шукати відповіді, із якими ми вже забарилися!