Особисто опинилася одного разу у такій ситуації. Знімала сюжет про самовільні роботи біля річки Горинь. Так от селищний голова у інтерв’ю «наклепав» на депутата, який став моїм джерелом інформації такого, що вуха в трубочку зверталися. Цей же депутат пішов до суду. І відсудив 25 тисяч гривень і публічне вибачення. Ще тоді така ситуація здалась мені дивною. Адже ж є свобода слова. Обізвали тебе «козлом» - ти ж можеш відповісти. До чого тут журналісти? А якщо ти публічна людина, тим більше депутат народний – то забудь про приватне життя. Але ж ні. Повертаємось у минуле, коли анекдоти про Брежнєва розповідали на кухні, а про Сталіна взагалі боялися щось казати, бо за це можна було отримати 10 років таборів. Що найбільш цинічно - нерівність українських громадян перед даним законом. Якщо держслужбовці, депутати робитимуть таку річ - отримають максимум штраф. Це гірше, ніж совковська цензура в засобах масової інформації. На документ вже відреагували у Європі. В соціальних мережах утворюються угрупування. Чи не кожне ЗМІ на своїх сайтах розмістили на першій сторінці заклик до об’єднання та список тих, хто закон підтримав. Адже як нам тепер працювати? У нас і так мало журналістських розслідувань, а тепер цей жанр взагалі може зникнути із журналістики. До чого докотимося? Нам і так є кого в тюрмах годувати. Тепер ще й одне одного пересаджаємо. Жах…
