Напередодні 9-го травня вирішила зробити сюжет для новин про ветеранів Другої світової. Такі роблять щороку, на усіх телеканалах. Робила і я. Але цьогоріч вирішила трохи урізноманітнити героїв і, окрім, “класичних” вояків УПА або Червоної армії, залучити до інтерв'ю ветерана НКВC. Хотілося почути від одного з них самих, доки ще є, доки живі, і їхню правду про ту війну. Була певна, розмова вийде непростою, але корисною сучасникам.

Однак інтерв'ю не склалося. Знайшла контакти кількох людей, один із них, бувши ще капітаном НКВС навіть особисто очолював групу з ліквідації Ніла Хасевича. (Щоправда, це було вже після війни, у 1952 році.) Зателефонувала, назвалася і у відповідь почула: “Вибачте, я інтерв'ю не даю. Розумієте, служба була така... Не буду нічого розповідати. До побачення”. Приблизно те саме почула ще від двох, до решти не дотелефонувалася. ...Щороку 9 травня разом із рідними і друзями виходимо, в числі тисяч рівнян, на Соборну, з квітами в руках. Я шукаю очима свого колишнього викладача, ветарана, вояка Червоної армії, українського націоналіста і Вчителя. І знаходжу. Його неможливо не помітити: вискокий, у свої 88 років стрункий і підтягнутий, величний. Підходжу, дарую квіти, цілую і одразу йду. Чомусь нестерпно бачити сльози в його очах. А далі, усі разом ідучи містом, шукаємо очима упівців, щоб теж подарувати їм квіти цього дня. Чомусь за них серце болить найбільше. ...Якось, десь у 1987-88 роках, ще бувши малою школяркою, розпитувала свою бабцю, Царство їй Небесне, про війну. Бабця моя 1933 року народження і у воєнні часи була вже не такою малою, тож багато пам'ятала. Мені було страшенно цікаво і трохи моторошно від того, що моя бабця наживо бачила справжніх німців, тож я найбільше саме ними і цікавилася. На що почула: “А що німці? Ну, були, стояли в селі. Ми тоді худобу в лісі ховали, щоб не відібрали. Ту, що не сховали, таки забрали — корови гнали, свині, курей везли на возах... Та й пішли. Вони нас не чіпали, то ми їх і не боялися. Худобу тільки було шкода. Ми “стрибків” дуже боялися. Підійде, буває, до когось із нас малих, рушницю покладе на плече і починає стріляти. А ти очі замружиш і тремтиш. І худобу так само забирали. Дуже боялися ми тих “стрибків”. Лише понад десяток років потому я зрозуміла, що “стрибками” моя бабця називала “ястребків”. ... Мама мого товариша — ветеран, пройшла усю війну, брала участь в битві під Сталінградом. У свої неповні 17 років вона дописала собі років і подалася на фронт, до лав Червоної армії. Спочатку просто рядовою, а потім зв'язковою. Каже, вчинила так не “За Родину! За Сталина!”, не тому, що поривалася схопити зброю і поглянути у вічі смерті, а... через нестерпний голод. Вдома нічого було їсти, а на фронті давали пайку. ...Завтра, 9 травня, о 10-ій годині ранку від міського Парку культури і відпочинку імені Тараса Шевченка вирушить колана із ветеранів та громади міста. На чолі, як завжди, їхатиме старенький “газик” воєнних часів. У його відкритій кабіні сидітимуть двоє дідусів у формі полковників НКВC-КДБ, з іконостасами нагород на грудях. Їх везтимуть повільно і поважно, під звуки військового оркестру і радісні вигуки, а вони гордо триматимуть голови і вітально махатимуть букетами в руках.