Життя прекрасне. Особливо навесні. Сонечко світить, пташечки співають, зелень пробивається, вулиці нарешті розчищені, дні стали довшими, підбори вищими, а спідниці коротшими. Тільки жити й радіти! Головне — не думати. Інакше жити буде нестерпно, а радіти — неможливо. Із дня у день знаходжу радість у простому людському — в успіхах доньки, в обіймах коханого, в щирості друзів, в розумінні батьків. А на самому дні точить душу та розростається нестерпне і непримиренне, котре дедалі важче ховати під маскою “Все гаразд”.

Все гаразд, бо й досі живі? — дихаємо, ходимо, їмо, кохаємося, читаємо, сваримося, купуємо, народжуємо, прибираємо, губимо, милуємося, зневажаємо, любимо, ненавидимо і брешемо. Брешемо, брешемо, брешемо! Брешемо самі собі про те, що у нас все гаразд. Ті, хто нагорі, грають у власні ігри за власними правилами, торгуються і торгують, крадуть і діляться, домовляються і “рішають”. Та й нехай — аби нас не чіпали, продовжуємо себе переконувати. І нас таки не чіпають, бо нас для них майже не існує. Ми — масовка для підкреслення значущості їхнього існування. Ми — дешева робоча сила для їхнього бізнесу. Ми — слухняний електорат для чергового розподілу ними крісел. Ми - керована опозиція для підтримання ілюзії їхньої легітимності. Хтось із нас час від часу перестає собі брехати і починає говорити правду у повний голос. Хтось навіть може її кричати. Але навіть найгучніші голоси майже безслідно поглинаються німою і непорушною масою загального мовчання. Наче в болото - глухий сплеск і як відгомін - чиєсь невдоволення від того, що хлюпнуло надто близько. Мало не зачепило. Я нині в тяжких роздумах про потрібність своєї праці. Бо маю сумніви у тому, чи варто розворушувати болото і хлюпати в ньому. Необережний рух — і зачепить, пошкодить чиїсь мури із брехні. А там, за ними так добре і затишно! Там у когось поки все гаразд.