Місце внутрішньої сили та спокою: Унівська Лавра очима рівнян

Зазвичай, коли ми обираємо Львівську область для мандрівки, одразу кажуть, що треба побачити замки, які увійшли до так званої "Золотої підкови". Я ж пропоную інше місце. Не відмовляю вас від Олеського, Підгорецького й Золочівського замків. Однак раджу відвідати й Унівську лавру. 

Свято-Успенська Унівська Лавра - це один із небагатьох монастирів в Україні, який отримав статус лаври, як найбільшого святого місця. Це святиня з тривалою і давньою історією, що багато в чому відображає історію самої української церкви, з її періодами руйнувань та переслідувань, розквіту й відродження. Однак уже з часу першої згадки цю монашу обитель називають оплотом Церкви.

Відомо, що чернецтво Студійського уставу митрополит Андрей Шептицький відновив 1898 року, поклав на нього завдання плекати прадавню Східну традицію чернечого життя. Монахи-студити дотримуються Студійського уставу, який в ХІ ст. принесли в Україну з Константинополя та Афону преподобні отці Антоній і Теодосій Печерські.

Перша писемна згадка про Унів датується 1395 роком, коли польський король Владислав ІІ Ягайло видав одну зі своїх грамот, перебуваючи у Глинянах, неподалік «загальновідомого монастиря в Уневі». Є підстави вважати, що монастир існував вже в ХІІІ ст.

30 липня 1542 року польський король Сигізмунд І Старий узаконив особливий статус Унівської лаври, надавши монастирю право на самостійне обрання собі архімандрита, а львівському єпископу було заборонено втручатися у фінансові справи ченців.

Впродовж 1606 року в Уневі мешкав знаний український полеміст Іван Вишенський, який написав тут «Послання до стариці Домінікії». Починаючи з 1648 року при монастирі діяла вже власна друкарня, де побачили світ чимало відомих стародруків. В 1711 році з ініціативи єпископа Варлаама Шептицького в Унівському монастирі пройшов монаший собор, який дав поштовх подальшому розвитку Унева.

У 1790 році після входження Галичини до складу імперії Габсбургів у рамках державної політики Унівську обитель було закрито. Упродовж чотирьох десятиліть унівськими маєтками володів митрополит Михайло Левицький, який переоблаштував монастир на свою літню резиденцію, де він, зрештою, і помер.

Читайте також: Музеї під відкритим небом: що варто побачити рівнянам взимку

Міжвоєнний період в історії Унева характеризується неабияким піднесенням українського національного руху, що пов’язано з діяльністю осередків «Просвіти» і «Сокола». Зусиллями цих товариств в Уневі організовували лекції для молоді про історію України, давали концерти та вистави, проводили масштабні національні свята з руханковими вправами та народними танцями. У цей же час завдяки митрополиту Андреєві Шептицькому відбувається відродження Унівської лаври, де з 1919 року осідають монахи-студити. При монастирі діяв притулок і дитячий сиротинець.

29-30 вересня 1944 року в лісах під Уневом поблизу монастиря відбувся один з найбільших боїв УПА. Курінь  «Верховинці» у складі 5 сотень під проводом командира «Яструба», колишнього старшого лейтенанта радянської армії Дмитра Карпенка, потрапив в оточення двох батальйонів НКВС за підтримки важкої артилерії та авіації.

Тривалий час навіть вже в умовах радянської окупації Унівська лавра залишалась духовною твердинею для всього краю, яка не визнала рішення Львівського псевдособору 1946 року і не перейшла на православ’я. 5 червня 1947 року більшовиками був заарештований в своїй келії архімандрит Климентій Шептицький і засуджений на 25 років таборів. Невдовзі радянська влада закрила монастир, а в його будівлях влаштували притулок для людей похилого віку, згодом психоневрологічний інтернат для розумово відсталих осіб. Щоб остаточно стерти в людей пам’ять про святиню, село було перейменовано в Міжгір’я. Давню назву було відновлено лише у 2003 році. З 1991 року до Унівської лаври повернулися ченці. Нині це один з найбільших паломницьких центрів України.

У 1991 році храм та три колишні келії повернуто ченцям. Тепер у відновленій Святоуспенській лаврі проживає близько 40 монахів. Також у 1998 році у приміщенні лаври відкрито Музей сакрального мистецтва.

Унівська обитель — найбільший паломницький центр у Галичині, куди щорічно до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці Одигитрії та цілющого джерела прибувають десятки тисяч прочан.

Неподалік Унівської Лаври є два особливих святих місця – пагорби Чернеча гора та Короната.

На Чернечій горі розташований цвинтар. Це місце наділене особливою благодаттю через сильну й довготривалу молитву, яка не стихала тут від віків, а також через поховання ченців, які своїм життям втілили ідеали святості.

Сьогодні паломники відвідують на горі могилу сповідника віри, великого українського святця отця-єромонаха Порфирія Чучмана. На Чернечій горі поховані рідні брати – владика Юліан та отець Василій Вороновський. Під час нічних служб напередодні свят, у яких беруть участь прибулі до монастиря прочани, на Чернечу гору традиційно прямує молитовний похід із запаленими свічками. На сотні метрів тоді розтягується пломеніюча вервиця паломників, що йдуть на молитву до місця вічного спочинку.

На горі Короната в лихоліття радянського переслідування і підпілля УГКЦ, коли обитель припинила існування, у збереженій старовинній каплиці християни здійснювали таємні богослужіння – вінчання, хрещення, сповідь.

Назва Короната, за переказами, пов’язана з урочистістю коронації ікони Унівської Божої Матері, яка відбувалася, імовірно, саме на цьому місці. Під престолом каплиці заповів поховати своє серце митрополит Михайло Левицький. На жаль, згодом каплицю все ж таки зруйнували, однак тут збереглося кілька старих чернечих могил.

МІСЦЕ, ЯКЕ КЛИЧЕ ПОВЕРНУТИСЯ 

Я приїхала сюди дуже рано й не побачивши людей, думала що лавра ще спить. Однак за кілька хвилин я почула голоси і пішла всередину. До вхідних воріт в голові вирувало безліч думок, і лише після того як моя нога ступила на територію святого місця, мозок хтось відключив. 

Невелика територія лаври й незвичний спокій... Я зайшла до церкви, де лунали співи монахів під час богослужіння. Уся атмосфера навколо дозволила не лише мозку, а й тілу зануритися й відчути силу намоленого місця. 

Піднімаючись на Чернечу гору я рахувала сходини, їх було трохи більше сотні. Спокій, тиша й невеличкий вітер у лісі, допомогали тілу очиститися. Мозок потроху відкидав зайве, а у середині народжувався незвичний для нашого ритму життя спокій. 

Від'їхавши кілька метрів від Унівської лаври, я відчула ніби місце кличе мене назад. Найцікавіше, що чимало моїх знайомих вже тут побували і враження у нас майже однакові. Усі, хто тут був, зміг віднайти свій власний внутрішній спокій.  Я сюди обов'язково повернуся, а тим, хто ще не був, раджу хоча б разочок відвідати це місце.