У Надії Дробуш – семеро малюків. Уже за місяць чекає восьмого. Та про те, щоб поберегти себе під час вагітності, жінці дбати ніколи – діти дрібні, а відтак уся чоловіча робота - коня запрягти, поле зорати, картоплю підгорнути, води принести тепер на ній. Чоловік пані Надії на заробітках.
Чимале село Познань під Білоруським кордоном не знає жодної не багатодітної сім’ї. Народжувати півтора десятка дітей – тут давня традиція. А надто тепер, коли дві треті усіх родин стали протестантськими. Працювати у Познані ніде – лише школа та магазин. А тому з весни і до пізньої осені село стає амазонським.
На захід з Познані не їдуть. Тут переконані, що заробітки в країнах колишнього СРСР значно кращі, та й працювати зі слов’янами легше. У Росії та Білорусії селяни з Рівне нщини зазвичай виконують будівельні роботи. Їздять туди цілими бригадами. Як правило, власним транспортом. За два-три місяці роботи додому привозять – від 5-ти до 10-ти тисяч доларів. Та навіть ці гроші не дозволяють багатодітним сім’ям розкошувати.
У Наталі Дробуш – одинадцятеро дітей. На господарстві їй самій бути ще три місяці.
Жінка не приховує сліз. Для неї заробітчанський хліб має гіркий присмак. Сину, який народився тиждень тому Дробуші не встигли дати імені. Чоловік поїхав на заробітки просто з пологового.
