Труханів. Село під хмарами. Мереживо стежок петляє між вересовими острівцями від хати до хати і веде до серця прикарпатського села, де сховалася стара школа. Туди 85 років тому ходила Дарія Турків, а зараз ходять її внуки. Ця школа нічим не особлива, особлива історія пані Дарці.
Вона народилася в сім'ї звичайного селянина, який любив читати і цієї любові навчив усіх своїх чотирьох доньок. Та потягу до науки тоді було замало. Аби віддати Дарину (середульшу доньку) до школи, батькові довелося продати дві курки. За уторговані гроші він купив олівця й зошит, старша сестра віддала черевики із протертою підошвою, а мама вирвала букет майорів у саду. Таке було перше вересня Дарини Турків.
Жінка закінчила лише 7 класів, на більше грошей у сім'ї не вистачило. Вона пригадує, що вчителі мали лише кілька книжок та кілька шматків крейди. А глобус вона вперше побачила, коли повела до школи вже своїх дітей. Але ті знання, які вона отримала, ще досі пам'ятає, як пам'ятає польську й німецьку мови, яких її навчило життя, а не школа.
А це школа сучасна. Лише за кілька десятків кілометрів від Труханова. Між ними півсотні кілометрів і десятки років. Це сучасна опорна школа в селі Нижня Яблунька. І, звичайно, тут у вчителів не одна книга на всіх учнів, а в школярів не один зошит і олівець на всі предмети.
Олександра Стоїк Директор СШ с. Нижняя Яблунька
Тут свої проблеми. Сучасні. І їх неможливо порівняти з тими, які були 85 років тому, бо вони інші, та й світ став інший, і, без сумніву, діти стали іншими. Насправді школа в Нижній Яблуньці Турківського району на Львівщині не показова, адже на останньому диханні за кілька місяців до першого вересня тут закінчили ремонт першої черги, бо попередня споруда пішла під ківш екскаватора. Розвалили через старість, через те, що стеля буквально падала на голову. Хоча ще торік у тому приміщенні вчилися діти. Тепер це новенька 3-поверхова школа, з їдальнею, спортзалом, новим, облаштованим комп'ютерним класом та сучасними проекторами.
Багато скептиків вважає, що Інтернет у школах не потрібен. Утім більшість переконана: світова павутина спрощує навчальний процес і соціалізує дітей, надає доступ до альтернативних джерел пошуку інформації. Окрім того, завдяки мережі можна всі предмети вивчати набагато цікавіше, усе залежить від креативності вчителя, адже зараз він має повну академічну волю. До прикладу, в Ізраїлі школа не може існувати без Інтернету.
Там і уроки проводять за персональними ноутбуками, та й узагалі існує такий предмет як кібербезпека. З другого класу, тобто з семирічного віку, діток учать, як варто поводитися в інтернеті, як правильно реагувати на коментарі в блогах і соцмережах, а окремі уроки присвячують залежності від ігор. Такі заняття не зашкодять і батькам, щоб розуміти, що робити, якщо дитина стала жертвою кібератак та кіберзалякувачів. І це окремий предмет. В українських же школах є просто інформатика, яка зорієнтована на знайомство дітей з комп'ютерним всесвітом, але не на захист від нього.
До того ж Інтернет і комп'ютер – це ще можливість знайомитися з художньою літературою… Це важливо, якщо книжок для позакласного читання та й узагалі для читання у шкільній бібліотеці майже немає. У львівській середній школі №51 велика й гарна бібліотека. Та тут, окрім підручників, майже немає сучасної літератури. А та, що є, – це подарунки від меценатів або попередніх випускників, які на згадку про себе купували художню літературу і передавали в бібліотеку. Держава не виділяє коштів на позакласну літературу, а бібліотеки неприбуткові, тому гроші на книги ніде взяти.
Хтось скаже: а кому ці книги потрібні, діти ж не читають? Неправда, читають, вони бігають по твори Дж. К. Ролінґ і Дж. Р.Р. Толкіна і зачитують їх до дірок. Бібліотекарі зізнаються, що дуже прикро відмовляти дитині, коли вона просить дати почитати щось сучасне, бо його нема. Адже ті школярі, які хочуть читати, не завжди мають таку можливість, адже дитяча книга коштує приблизно 80 гривень, то скільки таких книг може дозволити собі купити українська сімʼя із середнім рівнем заробітку? У сільських бібліотеках із книгами взагалі біда. Тут немає навіть казочок для учнів 1-4 класів. Бібліотекар із Нижньої Яблуньки каже, що найстаріша книга, яка є в них, видана 1890 року. Давно хотіли викинути, але пожаліли, бо що ж дітям давати читати? І це література, яку використовують замість хрестоматій, бо збірників із творами українських класиків тут теж немає.
Любомира Мандзій Директор департаменту освіти ЛОДА
Про цю проблему знають в обласному департаменті освіти, але поки що не мають шляхів вирішення. Кажуть, що спробують перекласти відповідальність за це на районні бюджети.
А ось це буквар, який використовують у Нижній Яблуньці. Палітурка заліплена скотчем, а сторінки склеєні. На жаль, на нові підручники для першокласників тут не сподіваються. Хоча обласні посадовці переконують: цього року школи на 93 % забезпечені відповідною літературою, а учні 9 класу, які навчаються за новою програмою, – на 100%. Та є ще одна проблема, яку ніхто не приховує. Зважаючи на те, що в країні триває війна, і рік тому довелося ледь не останнє вигрібати із державної скарбниці, аби надрукувати книги для всіх учнів, українські школи й досі користуються підручниками, виданими ще за Табачника. І в Нижній Яблуньці таких книг майже 50 %.
У Львові з підручниками, виданими в часи одіозного міністра освіти, набагато краща ситуація. Тут їх залишилося лише 4-5%. За останні 3 роки місту вдалося повністю їх замінити. Тому якщо вчителі й використовують їх, то лише у виняткових ситуаціях: якщо багато дітей і навчальних посібників бракує.
Та підручники, комп'ютери чи навіть Інтернет – це, виявляється, найменша проблема українських шкіл. Якщо з 2018 року в Україні таки навчатимуть школярів за фінською системою (не заради оцінок, а для самореалізації), то виникнуть проблеми. Так, за цією системою діти мали б створювати проекти та експериментувати, вивчати все на прикладах, мати спеціальні лабораторії для уроків фізики, хімії та біології. Але от впровадити такі новації зараз нереально…
І в містах, і в селах технічна база у профільних класах фізики, хімії та біології однаково ніяка. Усі ці предметні скельця, мікроскопи, вольтметри чи скелети – міф, який мав би бути реальністю. Звичайно, у Львові ситуація з технічним забезпеченням набагато краща, до того ж у міському управлінні освіти обіцяють, що за 2 роки замінять усе старе шкільне обладнання, а поки що дітлахам доведеться вчитися на старих радянських або взагалі раритетних приладах.
Зоряна Довганик Керівник міського управління освіти м. Львова
А діти із сільських шкіл позбавлені альтернативи. Учитися їм немає на чому.Бо у кращому випадку в них є один мікроскоп, у гіршому – вони бачать його на ілюстраціях у підручнику.Експерименти з хімії чи фізики для них – це сфера фантастики, бо реагенти відсутні, а прилади вийшли з ладу ще 20 років тому. Придбати їх для всіх учнів за вчительську зарплату просто нереально.
У жовтні депутати ухвалюватимуть рішення щодо шкільної реформи. Якщо вони таки приймуть фінську систему, то змінювати доведеться не тільки підхід до навчання, але й усю матеріально-технічну базу. Звичайно, урядовці запевняють, що вони не ламатимуть школу через коліно і все відбуватиметься поступово, тобто від першого класу і до останнього. Але тоді виходить, що ще 10 років діти навчатимуться за старими, як світ, книгами, технічними приладами й чекатимуть, поки в кожен клас проведуть Інтернет.
А якщо реформу не проведуть? Тоді взагалі складеться дивна ситуація, адже аби прочитати літературу, потрібна книга, а для того, щоб вивчати інші предмети, потрібні допоміжні засоби, які, на жаль, у багатьох школах України зараз або не в найкращому стані, або взагалі відсутні.
