Вибратись в славетне місто та історичну пам’ятку ЮНЕСКО планував давно. Ще 2009-го… Проте все якось нагода не випадала, та й друзями домовлялись, що "впадуть мені на хвіст". В принципі розрахунок простий. Моя історична батьківщина також в Хмельницькій області. За кілометрів 70 від Кам’янця Подільського. Проте останній раз Кам’янці був років 10 тому. Це природно, адже зараз живу і працюю в Рівному.
Хоча стоп. Годинку в Кам’янці я все-таки провів. 31 грудня 2008 року. Коли проспав свою автостанцію в Дунаївцях проїхав зайвих 30 кілометрів на південь. Вуаля, і я Кам’янці. Беру білет на найближчий автобус додому. Втім у запасі було ще 1,5 години і як тоді трохи потинявся морозним історичним містом. А потім додому. Але це мою цікавість не задовольнило. То ж справжній вояж відклали на пізніше.
Один день і дві ночі
Так от. З Рівного до Кам’янця Подільського можна дібратись за ніч, адже в 1.10 звідси відправляється автобус «Брест-Кам’янець Подільський». Там я о 8 ранку і цілий день можна ходити, а потім ближче до вечора заїхати можна на ніч до батьків на маленькі батьківщину. Втім «упетляти» на Рівне можна тим же міжнародним автобусом і в той же день о 15:30. А ближче до півночі ви вже в Рівному. Отака крута поїздка в один день і дві ночі.
Машрут доставки намальований. Саме час більше дізнатись з про місто. Ну тут все чудово. Бо є інтернет. Перелопативши пару сайтів (tour.km.ua, kampod.name, www.kam-pod.info), години за дві малюю собі карту маршруту. Можна збирати рюкзак.
Свої люди
Зрештою друзі, все ж таки поїхати не змогли. Та це не привід здаватися. Тим паче - у місті є свої люди. Тепер уже це викладач Подільського аграрно-технічного університету Сергій Єрмаков. А років з 7 тому це був студент, з яким ми їздили на Луганщину на зліт студентів. Перша подяка «вконтакте» - через пару років ми там одне одного знайшли. Сергій цікавиться історією Кам’янця, навіть вікторину на kampod.name веде. Так що два в одному - і друга, і місто можна побачити.
Пригода розпочалась ще на Рівне нському автовокзалі. Не все то правда, що в розкладі. Автобус і до того спізнювався на годину, а цього разу взагалі не приїхав... І смисл з’ясовувати чого. Тому плюс дві години очікувань до наступного «Рівне -Вінниця» через Хмельницький. Добре, що улюблений журнал «Ринг» під рукою. Далі все просто. У Хмельницькому пересідаю на кам`янецький автобус і о 9.30 я на місці.
«Месна братва» - Сергій зустрічає. Здогадайтесь який я йому сувенір з Рівного привіз? – Рівне нське пиво «Бергшльос».
Поталанило отримати ексклюзивну екскурсію мені самим вищезгаданим університетом, та сфотографуватися з місцевими скульптурами. Під час цих екскурсів під соусом історичних довідок, бувальщин та анектодів, зустрічаю знайоме обличчя. Секунд 5 згадую. Так це ж мій одногрупник по Новоущицькому технікуму! Оце зустріч через 7 років! Він мене не так швидко признав. Моя борода дається взнаки. Поговорили.
Крок у минуле
Зрештою з Сергієм і його колегою Вадимом вирушаємо на прогулянку містом. Втім, вони мене одразу розчаровують – тарзанку, себто джампінг, закрили. Адже раніше там втонула столична журналістка. Ну і є справедливість? А я так хотів ризикнути і стрибнути…
А старе місто? Старе місто – вище будь-яких похвал. Чисте, відреставроване, вилизане. «Ляпота»!. Розказувати що до чого та переповідати історії міста не буду. Дзузьки! Приїжджайте і самі дивіться, слухайте. Подивитися і обходити є що.
Я не міг не використати можливість походити і по фортеці. З того часу її теж значно довели до ладу. Відбудовані стіни, вежі. Нові експозиції. Але то само собою.
А найцікавіше - всього за 10 гривень можна постріляти з лука і арбалету. Як в старовину. Це вам не з «воздушки» по банкам. Стріляв з задоволенням. Навіть з арбалета у вісімку влучив. Сам спробував його зарядити. Втім, забув про настанови інструктора і тятивою примудрився таки вдарити пальця. Дрібниці! З луком все складніше. Тим паче, він такий як я ростом. Натягнути тятиву ще півбіди, а от утримати і прицілитись… По різному бувало.
«Контакт» рятує вдруге
За всіма екскурсіями я примудрився… спізнитись на останній прямий автобус на рідну Нову Ушицю. На півгодини. Вибір маленький – будемо долати відстань частинами. Спочатку до Дунаєвець, а потім уже як поталанить – на попутці, автобусі, таксі, пішки… Що ж то за пригода, коли все відомо. Тим паче автобус на Дунаївці лише за півтори години о 19:25.
О чверть на 21 прибуваю в перевалочні Дунаївці. Автобуса чекати – нерозумно, автостанція закрилась ще о 19:45. Йду на круг на попутку. Не встиг прийти, а там сидить дівчина і сходу мене запитує:
- Ти Юра?
- Ну так.
- Журналіст? В село додому ідеш?
- Так. А ти хто?
- А я Оля з твого села. За мною чоловік виїде, то ми тебе підвеземо.
Отакої! Виявилось. Що Оля на 5 років молодша за мене, тому ще малою я її не запам’ятав. А в селі останні сім років я буваю вкрай рідко. Звідки ж маю її знати?
- А ти у мене в друзях в контакті є? – намагаюсь хоч якось зрозуміти таку поінформованість дівчини. Тай як вона мене впізнала теперішнього?
- Немає… Але у подруги моєї ти є.
Хух, тоді зрозуміло. Проте сюрпризи на цьому не закінчились. Її чоловіком виявився Віталій. З ним ми ще в дитинстві гралися. А потім 10 років про одне одного ні сном, ні духом… Впізнав він мене тільки після представлення.
Так що останніх 30 км їхали весело, і доставили вони мене мало не під саму хату батьків. Сутеніло. Поїздка вдалась. Раджу всім їхати в Кам’янець Подільський. Автостопом, дикуном… зрештою і вражень більше, і спогадів.
Юрій ДЮГ.
