Юрій – закритий та мовчазний. Він розбирається в інженерних системах і «був таким, що рота не закриєш». Але це все стосувалося мирного життя.
На запитання він відповідає коротко і холодно. Суворий, але з впевнений і зовсім не хоче говорити про війну. Себе характеризує одним реченням – «Чим я займався у житті? Я - жив».
31 січня 2014 року парубка мобілізували і чого чекати далі у свої 24 – він не знає.
«Тут дещо не пособі, але я звикаю», - говорить хлопець. До кінця місяця мобілізовані проходять навчання на Яворівському полігоні, а далі їх мають розприділити по військовим формуванням.
«Я всім забезпечений, все маю, все добре. Куди далі – ніхто нічого не говорить», - небагатослівно пояснює Юрко й більше розпитує у мене про ситуацію в нас. В народі.
Щодня військовий вишкіл, думки та хвилювання за Батьківщину. На запитання «Як можна виграти війну» - відмовчується.
«А як можна виграти те чого нема?», - запитує мобілізований. «Хоча, певне, на таке запитання у мене просто немає відповіді».
Розмова з парубком виходить небагатослівна. Він більше думає, аніж говорить.
«Не переживай, скоро все кардинально зміниться. Від Москви не залишитися й камня на камні, а Україна почне процвітати», - втішає молодий військовий.
А згодом, додає – «Повір мені. Я знаю, що кажу. А все решта – військова таємниця».
