Галина Лук’янова: Сьогодні плакав мій дорослий син….Я давно не бачила, як він плаче. Востаннє, коли протягував рученята і запитував «Мамо, а в п’ятницю Ви мене заберете додому? Я тут не залишусь назавжди?». 4 роки він знаходився на лікуванні в дитячому закладі, так як мав вроджені вади здоров'я. Нам допомагали всі, хто тільки міг. Лікарі ставили йому інвалідність – я відмовилась. Він переміг ,він отримав свою першу значну життєву перемогу…. А далі гімназія, школа №5, коледж, університет. А сьогодні, коли йому вже не 4, а 22 роки – він плаче………. Мокрий сніг гасить цигарку……В моїх очах він вперше не знаходить відповіді на свої питання. Ми стоїмо на пероні залізничної станції біля ринку Дикого, чекаємо електричку, щоб їхати додому і я згадую, що на роботі колеги говорили про хлопчика, що загинув в АТО. Називаю прізвище і намагаюсь перебрати в пам’яті тих мешканців, що живуть на сусідній вулиці. Що ж тут далекого - Старий завод та вул.Віли? Мої думки перериває занадто емоційне питання «Мамо,це-Жук Василь? Так я ж його добре знаю,та ми ж…..» І почав розповідати про їх спільні дитячі забави, про футбол і санки, про хлопчаків та дівчат, з якими товаришував раніше і зараз…Ми з ним вчора дивились, як наших «кіборгів» водили вулицями м.Донецька, сьогодні зранку-відео про м.Маріуполь, а ввечері – сльози безпорадності, болю, відчаю котились по щоках дорослого сина, якому я нічим не можу допомогти …
