Війна на Сході нашої країни не сходить із телевізійних екранів та перших шпальт газет. Загиблі, поранені, успіхи та невдачі - основні теми повідомлень. Про життя після війни говорять мало. Ще менше про тих, хто повертається у напівзруйновані міста, й тих, хто перетерпів усі трагічні події у найгарячіших точках, але не в змозі взяти зброю до рук. Розповідь очевидця про життя й жителів звільненого Слов'янська - у сюжеті "Першого Місцевого".

Станіславу Рудому 25. Психолог за освітою вперше одягнув форму майже десять років тому. Та зізнається, коли дізнався, що доведеться працювати у щойно звільненому від терористів Слов'янську, стало ніяково й навіть страшно. Проте вже за кілька годин - прямував до Києва, щоб звідти вирушити у Харків, а затим і Слов'янськ.

Форма й напис "психолог" наче вабили місцевих мешканців, каже Станіслав. І хоч у першу чергу від приїжджих очікували допомоги у відбудові житла, потребували і розради. У першу чергу, жінки просили допомогти дітям. Більшість з них не бачили самих жахіть війни, адже виїхали з міста, проте були й такі, що не покидали Слов'янськ.

Станіслав розповідає: поєднували психологічну підтримку із розподілом гуманітарної допомоги. Та не до всіх вдавалося її доправити.

Одним з разючих спогадів із напівзрунованого міста стало спілкування з бабусею, яка не хотіла покидати свою квартиру, хоч будинок от-от міг упасти.

Руйнування, які залишає після себе війна, надовго залишаться у пам'яті, переконаний Станіслав. Так само як і люди, які від цієї війни постраждали. А біль і фізичний, і психологічний однаковий для всіх.