В одному з регіональних центрів Китаю відбулась виставка заборонених в Україні картин і лекції громадян Китаю про насильницькі дії влади України до свого ж народу. Скажіть, хто може уявити собі таку ситуацію? Китайці в своїй державі виступають з критикою проти влади в Україні? У них уже ніби немає своїх проблем, що вони почали вболівати за наші? І справді, такого не може бути і не було. У них, китайців, є про що своє думати. Це видумка.

Я, наприклад, взагалі не можу уявити жодного китайця, чи індуса, чи американця, чи француза в українських шароварах з чубом-оселедцем на голові, для яких наша культура стала би способом життя. Мабуть і ніхто не уявить. Кожен виріс на своїй культурі, цінує і береже її. І не важливо, чи більше, чи менше. Ще більше я не розумію українців, які шукають себе в різних заморських культурах, релігіях. А таких прикладів навести можна чимало. А своє рідне чомусь стає байдужим. Що це? Свідчення повної відсутності національної гідності й неповаги до своєї культури, народу чи просто намагання свого ствердження і в такий спосіб, чи щось інше? Чи просто: раз заборонене там, значить буде цікаве тут. Чи просто екзотичне? Мені цікава древня китайська філософія, історія. Вона повчальна і для нас. У кожного народу є і має бути щось своє, особливе. І саме тому держави і їх народи відрізняються між собою. Пізнання історії та культур досить захоплююча справа і стає для когось професією, для когось просто хобі. Але ж своє рідне – це як кров, з якою народився і яка тече в жилах все життя. А тут ніби кров підмінили…

Ці роздуми виникли після відвідин відкриття виставки копій картин з назвою "Істина - Доброта - Терпіння", що відкрилась нещодавно в Рівному у виставковій залі Національної спілки художників України. Виставку представили українські жінки. Вони ж захоплено розповідали про життя та біди прихильників школи "Фалунь Дафа" (ця філософія в Китаї заборонена і жорстоко переслідується), про те, як важко живеться в Китаї, як гнобить діючий уряд свій народ, як проводить розправи над тими, хто не згоден з політикою правлячої партії і тому подібне. З одного боку, така небайдужість, переживання про біди далеких народів свідчить про небайдужість наших співвітчизників. З іншого ж виникає запитання, як сталося, що наші громадяни більше переймаються проблемами іншої країни, аніж своїми? Чому більше пропагують культури інших народів, ніж свою? Вони навіть не були у цій країні. А історія ж у виставки яка – аж 26 країн світу! А чи не спекуляція це на заморському ніби мистецтві? А чи може мистецтво бути політичним? Але по суті – це просто політика під маскою мистецтва. Або просто відволікання уваги від наших проблем? Що це?