Вона вишиває, в’яже, виготовляє бісерні деревця, а ще сувеніри з тканини, газет, цукерок. Коли інші йдуть у ліс по гриби, то вона – по шишки, жолуді, мох. І все це потім перетворюється на композицію, гарну та незвичну.

У рідній Чорнобаївці роботи майстрині Антоніни Белінської знають і люблять. Її вишиті картини завжди брали на виставки, а по килимки у народному стилі їхали з усієї Херсонщини. Коли через війну жінка змушена була тікати з дому, то серед небагатьох речей вона взяла з собою кравецькі ножиці, наперсток, голку, гачок та нитки.

Я почала вишивати, коли вийшла заміж. Пригадую, як у свекрухи на столі побачила серветку. Я її довго розглядала, а тоді вирішила і сама спробувати. З тих пір упродовж 30 років я вишивала і наволочки, і скатертини, і рушники для молодят на весілля, - розповідає пані Антоніна.

А потім жінка почала виготовляти й інші декоративні речі. Річ у тім, що внучка мала проблеми зі здоров’ям. Тож біля дитини потрібно було сидіти ночами. І щоб не заснути, вирішила щось робити руками. Так з’явилися бісерні деревця, кошики, сплетені з газетних трубочок, в’язані килимочки в етностилі.

Мабуть, це все в мене від батька. Він був майстром на всі руки. Навіть ікони прикрашав – викладав камінням, бісером, чіпляв стрічки. Коли батька не стало, мама віддала мені все його приладдя, - пригадує жінка.

У неї теж були ікони. Щоправда, вишиті. Це картини на біблійну тему, пояснює майстриня. Їх було багато. Ці роботи любили брати на виставки.

У нас вдома у Чорнобаївці вишиті картини висіли на видному місці. А потім, коли почалася війна, від вибухів вони стали падати, - пояснює майстриня. - Я їх усі познімала і поставила попід стінами. Сподівалася, що вони мене дочекаються. Але не знаю, бо, кажуть, потім туди приходили орки з обшуками, адже чоловік був в АТО.

Родина Антоніни Белінської два місяці прожила в підвалі. Їх було багато – діти, внуки, сусіди. Потрібно було всіх прогодувати. Плакати не було коли. Один-єдиний раз жінка ридала – коли син-військовий опинився у скруті і просив, щоб за нього молилися. На щастя, всі тоді вижили.

Вони виїжджали 11 квітня. Збиралися швидко, ще й у темряві, бо світла вмикати не можна було. Речей взяли зовсім мало, але свої інструменти жінка не залишила.

Вони їхали колоною з 200 автомобілів. По дорозі були і ракетні обстріли, і автоматні черги… Коли нарешті дісталися до українського блокпосту, то були і сльози, і обійми, і їжа, і вода, і гарячі пиріжки. Їх зустрічали. А Антоніна Белінська везла з собою домашнє сало. Пообіцяла собі, що роздасть нашим хлопцям на останньому блокпосту.

Тепер вони мешкають у Радивилові. Жінка знову виготовляє етнокилимки, робить із бісеру дерева. І тепер все це продається на Рівненщині.

Вдома я мала бутік «1000 і 1 дрібниця». Асортимент був дуже широкий – від одягу до побутової хімії. І, звичайно, декілька полиць займали килимки та інші вироби. А ще на дні народження я робила декоровані об’ємні цифри з різних матеріалів. Для свого внука виготовила їх із цукерок. Йому тоді виповнилося 10 років. Святкові цифри зробила аж метр висотою. Але завдяки дітям і їх любові до солодкого цифри з цукерок зникли дуже швидко, - усміхаючись, розповідає майстриня. – Зараз усі килимки, які я сплела і зшила вже тут – усі в продажі. Їх можна купити у Радивилові у Будинку культури, а також на місцевому ринку.

А ще пані Антоніна і її рідні дуже чекають, коли зможуть повернутися додому. Кажуть, знають про Чорнобаївку всі-всі новини і стежать за подіями дуже уважно.

Всі ми прагнемо мирного неба і нашої Перемоги. І все це обов’язково буде, - переконана жінка.

За матеріалами Рівненсьої ОВА.

Читайте також: На Рівненщині шукають інвесторів для розвитку Центру іпотерапії