Пандемія, карантин, коронавірус…. Ні, сьогодні не про це. Редакція Rivne1.tv вирішила поцікавитися, як цей період проводять люди культури, про що мислять та що створюють. Олександр Гурістюк – художник, який має свої унікальні формули для творчості про які Ви зможете прочитати в інтерв’ю. Він знаний як в Україні, так і закордоном. Картини художника зберігаються у приватних колекціях. Його велика пристрасть – це жінки, тому серед картин можна бачити неймовірні жіночі портрети. Особисті історії, відверті відповіді та гумор – читайте далі.

Як на Вас вплинув карантин як на людину культури? Знаю, що якраз під час Вашої виставки картин у Рівному припав початок пандемії.

- Так, виставка побула лише тиждень. Я сам запропонував зняти її, тому що не було сенсу. Все закрили і ніхто нікуди не ходив. Хоча на мене карантин не вплинув, а чого мав на мене впливати? Я як робив, так і роблю.

Чим займалися на карантині?

- Живописом звичайно. Я зараз живу у селі Глинськ, що у Здолбунівському районі. Переважно займався живописом, але були сокира, пила, бензопила, бензокоса – це все фізична праця. Лев Толстой, коли писав роман «Війна і мир», теж косив. Покосив, пописав, потім знову покосив.

До чого останнім часом тяжіє душа у мистецтві?

До чого чи до кого? Що тут приховувати - тяжіє до жінок. У житті у мене є кілька таких моментів, від яких я шаленію. Перше – це музика і жінка, а потім вже живопис, як це не дивно. Я живу у такому фантастичному світ і на мене багато чого впливає. Справа у тому, що це метафізично і не просто відповісти. Я себе вважаю самодостатньою людиною, і не є таким, що жаліється на життя. У всіх по-всякому життя і кожен вважає, що у нього найважче. Хоча думаю, якщо ти отримав щось - це заслужено, тому не потрібно богохульствувати. В принципі, якщо так аналізувати, то я щаслива людина. Найбільше на мене впливають жінки. Творчість - це сублімація сексуальної енергії. Ось тратиш енергію, але її можна не на жінок витрачати, бо ти так довго не проживеш. У такому разі ти є не людиною, а – звіром. Нас відрізняє від тварин те, що люди можуть займатися мистецтвом. Якщо ти не займаєшся мистецтвом, то ти – звір. Якщо тільки жінкам приділяти увагу, щоб любити їх, то у такому випадку – це кобель. Якщо є реінкарнація, то у наступному житті я буду кобельом (сміється). Щодо картин, то задум картини може виникнути і в тролейбусі, і в маршрутці…

Цікаво дізнатися більше про наїв. Знаю, що малюєте такі картини.

Наїв – це цілий напрямок. Це і примітивізм, і кітч, і артбрют, і аутсайдер, і візіонерське мистецтво, і мистецтво дивних… Більше наближаюся до артбрют. Я професійний художник, але граю у наїв і це виходить примітив, тобто малюю, як діти. Це складно. Я колись у молодості малював реалістично, а зараз малюю, як діти. Це найважче.  Думають, що легко, але це інакше. Ти ж не дитина, хоча у свідомості дитя, але наяву доросла людина. Це один із моїх напрямків. Для цього стилю маю формули «душа+колір», а також із Євангеліє «будьте, як діти». Це все так і втілюю у наїві.

Я не являюся реалістом, але і не є авангардистом. Десь між цими двома напрямками. Хоча розуміюся і в абстрактному живописі, але тяжію до реальних речей. Проте у мене не реалізм - якщо взяти портрети, то вони зовсім інші. Я деформую, але не в негатив, а у позитив.

Якими своїми картинами пишаєтеся найбільше? Знаю, що навіть деякі роботи зберігаються у приватних колекціях як України, так і за кордоном.

Я б не сказав, що моє мені дуже подобається. Задовільняє, але це йдеться про десяток картин. У мене немає гордині, не є самолюбом. Маю один недолік, що не повинен себе любити, бо так вихований. Хто я такий, щоб себе любити? Інших можу любити, а жінок все життя люблю.

З чим у Вас асоціюється українська культура?

Дуже складно відповісти. Це питання до космополіта, але нормального, щоб пояснити. Я не є націоналістом, розумієте, хоча українець, який має державу. Над цим питанням досить часто думаю. Я не можу зрозуміти. Для прикладу Марія Приймаченко – це українська художниця, бо народилася в Україна, така ж ситуація і у мене. А що таке саме «українське»? Я ж не буду писати козаків з оселедцями та у шароварах тощо.
Наприклад, взяти німця, от чим він пишається? Він пишається своєю державою, тільки не 15 століттям, хоча хтось так і робить в іншій країні, якщо йому так хочеться. Я ж не буду пишатися тим, що було 400 чи 500 років. Я живу у сучасній країні Україні. Повернуся до німців, у них мерседеси, одяг, архітектура сучасна чи не сучасна, закони тощо.

Якщо проаналізувати нас, от, наприклад, ти і я. Ми сидимо з тобою одягнуті, але ж воно не українське, мобільний телефон - не український і т.д. А живопис? Що є український живопис? Це надзвичайно складне питання. З одно боку - так, українське, а з іншого – ні.

Наведу ще приклад. У себе на хуторі посадив берези. До мене одна людина каже, що то ти посадив, якщо це російське дерево? А я відповідаю, що воно є і в Канаді, і у Франції.

Під час нашої розмови Ви зазначили формулу «душа+колір», а якщо українська культура, то це який колір?

Не можу сказати. У мене не приходить асоціація.

Хто Вам прищепив таку любов до мистецтва?

Я завжди малював, із дитинства. Мама мене завела у художню школу на вулицю Комуністичну, зараз називається вулиця 16 Липня. Це було тільки з однієї причини - щоб на вулиці не пив і не курив. Я не був особливо зацікавлений. Думаю, ну добре, хай буде художня школа. Там не особливо вчився, бо мені не особливо цікаво було. У художній школі у 3 класі був такий художник, його прізвище Подзубанов, з Києва. Він і привив любов до мистецтва. Приносив альбоми і журнали, у той час я зацікавився і пішов такий саморозвиток. Хоча через кілька місяців він мене вигнав.

Що ж такого робили, що Вас, такого талановитого художника, у юному віці вигнали із художньої школи?

Вигнали за хуліганство. Я обізвав вчителя. Є у мене такий недолік – запальність. Вчитель зіпсував мій малюнок. Він хотів показати, а я місяць мазюкав і мені здавалося, що дуже красиво. Він прийшов та гумкою постирав і наробив хаос. Через те його обізвав, а він мене - вигнав. Тоді я вибачення не попросив, а зараз - прошу. Років 20 назад була виставкова діяльність, приїхало вперше телебачення до мене і я вибачився за це, що був не правий.

Коли вчитель навчає, на скільки він впливає у стилі малювання, чи не ламає людину художня школа?

Це хороше питання. Ламає. Розумієте, я не буду казати, як у нас тут на місцевосці, тому що це всі мої друзі і знайомі, а може зіграти момент, хто як себе любить. Буває таке, що вчитель вчить-вчить, а потім виходить, що учень копіює вчителя. Це дуже погано. Все залежить від індивідуума, якщо він сам відчує, що робить. Я сам це пройшов. Не було таких художників, які б не наслідували іншого. У мене навіть прізвисько було Ван Гог. Я навіть доказував, що я бачу, як він. По суті брехав, бо такого не може бути. Хоча не було прямого хиляння під Ван Гога. Потім у мене був німецький експресіонізм. Я багато взяв від класичного авангардизму. Це нормально. Зараз я не задумуюся. Візьмемо портрет, і я собі думаю, що у мене вийде, те і вийде. Який стиль, чи скільки часу – мене не цікавить. Головне робити, а там воно прийде. Я не думаю, скільки отримаю за це.
Скажу так, навіть ще коли я не родився – вже знав, що буду художником. От Ренуару вплинуло чи не вплинуло навчання чи його відсутність? Це доля така. Я не кидаюся у живопис.

Як далі розвивалися у мистецтві після ситуації із художньою школою?

Після цього випадку згодом потрапив на стадіон «Авангард» і там була художня студія. Туди ходили люди різного віку. Одного разу я проходив повз, подивився у вікно, а там мольберти стоять, гіпсові зліпки, хтось там ходить і щось малює. Вирішив зайти. Був там хороший художник Ємельянов, на жаль, він вже помер. Я йому сказав, що хочу ходити до Вас, раніше відвідував художню школу. Він мене послухав, сказав, що хоче побачити мої картини. У той час у мене майже не було робіт, але подивився, що було, і дозволив відвідувати заняття.

Ви мені говорили, що робите галерею у хліві. Розкажіть, будь ласка, про свій проект.

Це вийшло автоматично. У мене є полотно чисте під раму. Розмір 3,05 метра на 2 м. Я вважаю себе глибоко релігійною людиною, хоча не є віруючим, але як потребують священники. Це зараз одна із моїх улюблених тем. Маю це полотно, хочу на ньому малювати, а мені немає де. Зараз звільняю приміщення для галереї, яка також буде і майстернею. Люди будуть приїжджати до мене.

На тому полотні хочу написати Тайну вечерю, перед цим хотів Ноя намалювати, але мої прихильники наполягають на першому варіанті. Причому буду малювати із натури. Є пару робітників, я їм сказав: “Давайте хлопці заростайте», бо вони молоді. Мені подобається християнство тим, що воно моє, воно для бідних людей. Апостоли були прості люди, не треба шукати довго. Ісус Христос у мене давно знайдений. Коли я був під Білоруссю, там церкву розмальовував, там і знайшов. Правда я не знаю, хто погодиться на Іуду. Це серйозний образ. Він винен, але він не винен. Це був улюблений учень Ісуса. Так було задумано, що у нього увійде нечисть. Коли він потім зрозумів, що зробив, то закінчив із собою. Це найтрагічніший образ.

Олександре, на Вашу думку, що буде далі із культурною сферою України, зважаючи на ситуацію, яка склалася на сьогодні?

Розумієш, через це все хочеться матюкатися. Зараз стає все гірше і гірше для людей. Яке мистецтво? Ще Федір Михайлович Достоєвський казав: «От ви наїлися і напилися, а далі що?». Я розумію, що людина, яка голодна, вона малювати не буде. Треба їй наїстися. Якщо люди думають лише про те, як вижити, то про яке мистецтво може йти мова? Хоча все життя були фанатики, у тому числі, як і я, які писали картини, грубо говорячи, у стіл. Будь-що, чи то живопис, чи то література. У мене вдома полиці цілі картин. Вони могли б бути у музеї або у приватних галереях. Всі художники збирають свої картини, але в Україні їх немає, де толком презентувати. Є кілька художників, яким звичайно пощастило, але ці митці малюють для когось або для чогось. У них немає свободи. Я знаю багато київських художників, чиї картини купляють і за 5 тисяч, і за 10 тисяч, але він виконує чиєсь замовлення. Він робить не те, що хоче, а те, що йому скажуть. Це не є як таким мистецтвом по великому рахунку.

Є, наприклад, художник Криволап. Це людина поважного віку, йому десь за 70, але його Впляк "зробив", тобто продюсував. Спочатку мені таке не дуже сподобалося, але потім побачив, що це дійсно не поганий художник. Останню його картину на аукціоні продали за 120 тисяч. Він успішний, але це заслужено і так щастить одиницям. Є багато хороших художників, яких ніхто не знає, як і співаків. Я колись був на фестивалі «Рейвах» у Криму років 17 назад. Там були талановиті люди, шикарна музика, але їх ніхто не знає. Вже забув назви цих груп, і до речі, там були не лише українські, але і з-за кордону. Але це не про стиль Кіркорова, чи Дзідзьо, у яких низькопробна попса. Так ж сама ситуація і у живописі - талановитих переважно ніхто не знає. Це жах якийсь, бо через це і виходить, що у нас низький рівень культури.

Чи навчаєте зараз когось малювати? Чи маєте послідовників?

Як говорив Бурдель своєму вчителю: “У тіні великого дерева нічого не виростає”. Я жартую. Це перше, що мені прийшло на думку (сміється). Розумієте, нікого не хвалю. Я жорстка людина. Інакше не буде ніякого руху.
У нас яка система - учень приходить і платить, причому добре платить. Якщо ти його не будеш хвалити, він піде. Це - погана система. А мені плювати на гроші, хоча вони потрібні, їх ніхто не відміняв. Так, у мене були учениці, в основному жінки, причому талановиті, але ця ситуація із коронавірусом все розвалила. Зараз вже і приміщення відібрали.

Що хочеться побажати чи порадити рівнянам або тим, хто цікавиться культурною сферою?

Якщо людині 16 років, хай подумає, для чого живе, кому служить - Богу чи антибогу. Якщо обирає живопис, хай приходить до вчителя і ретельно його слухає, а не так, що я намалював, і мені здається, що дуже класно намалював, але хай прийме досвід вчителя, якщо він говорить що не так. Буває так, що учні перевершують своїх вчителів. Важливо, щоб була працездатість і мотивація. Зараз мотивація у людей (це погано звичайно) – гроші. Всі гроші не заробиш, бо це як тобі фортуна посміхнеться.