Каріна Павленко вчить малювати портрети. Пояснює все дуже просто. А якщо щось із першого разу виходить не так, як хотілося б, то переконує, що в кожного художника є свій стиль і почерк. І засмучуватись зовсім не варто.

Насправді ж Каріна вчилася малювати з 10 років. І робила це самостійно, без вчителів. Дивилася відео на YouTube і практикувалася. Батьки її захоплення підтримували. І в школі дівчина була відповідальна за творчість. Свої роботи Каріна надсилала на різноманітні конкурси. І навіть завоювала призове місце на всеукраїнському рівні. Ось лише всі її грамоти і кольорові олівці залишилися в минулому житті. Тому, що було до 24 лютого

Коли розпочалася повномасштабна війна, дівчина була в Харкові. Вона - студентка Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця. Вчиться на факультеті міжнародних відносин та журналістики. Пригадує, що напередодні вони з подругою, з якою разом жили в гуртожитку, нервували – читали багато новин і хвилювалися, що ж буде далі. Довго не могли заснути, прислухалися до кожного шурхоту і стороннього звуку за вікном. А вранці прокинулися від вибухів.

Усіх студентів із гуртожитку терміново евакуювали в сховище. У підвалі вона провела два тижні. Виходила всього двічі. І через обстріли було дуже страшно. Один раз потрібно було в супермаркет по продукти. Але полиці були майже порожні, а людей – просто натовп. Каріна пригадує, що купила тоді сухарики і дитяче харчування. Це все, що було.

«Насправді я 25 лютого збиралася їхати додому – в Ізюм. У мене і квиток був. Подруга теж планувала до батьків. Тому в нас і продуктів про запас не було. Коли почалися обстріли – нас розмістили у сховищі. Ми взяли з гуртожитку матраци і найнеобхідніші речі. Сподівалися, що це ненадовго, - пригадує Каріна. - Спочатку нас було майже 80. А потім студенти почали по-тихеньку роз’їжджатися. Я теж дуже хотіла додому. Але дістатися в Ізюм вже було складно. Батьки телефонували і шукали можливість, як мене забрати. В результаті знайшли автобус. Але дістатися до нього теж виявилося непросто. В результаті я запізнилася буквально на 5 хвилин. Сподівалася, що буде ще один рейс, але марно. Звісно, я дуже засмутилася. А потім дізналася, що автобус, на який я не встигла, обстріляли…»

А потім і в Ізюмі розпочалися обстріли. Їхати вже не було куди. А батьки переконували Каріну, що Харків потрібно залишати.

Дехто із друзів Каріни зміг виїхати в Естонію, Німеччину, Польщу. Вона теж думала про закордон. Але тільки зі своєю сім’єю. Та батьки евакуюватися з окупованого Ізюма не змогли.
А одного дня Каріні зателефонував тато і сказав, що їй потрібно дістатися до Рівненської області, бо він домовився з родичами, які готові її прийняти.

Каріна вийшла зі сховища з невеликим рюкзачком, де були документи, аптечка, трішки продуктів і грошей. Валізу лишила, бо розуміла, що в потяг її взяти просто не зможе – це ж місце для ще однієї людини. На вокзалі була метушня і тиснява. І в вагоні також. Раніше складно було уявити, що там може поміститися стільки пасажирів. Їхали довго: Харків-Дніпро-П’ятихатки-Львів, а вже звідти - в Рівне.

«Насправді я дуже хотіла побачити Львів. Ми навіть із подругою планували поїздку на це літо, - згадує дівчина. – До речі, коли ми виїхали з Харкова, я вирішила, що віднині розмовлятиму українською. Так, я виросла в російськомовному місті та середовищі. Але не можу розмовляти мовою людей, які зруйнували моє життя».

Коли Каріна приїхала до Львова, то дорогу в центр міста, а потім і на вокзал питала вже українською. Її гарно зустріли волонтери – допомогли зігрітися, нагодували, цукерками пригостили. Дівчина таки встигла прогулятися львівськими вулицями. На пам’ять про це місто вона має тролейбусний квиток і теплі спогади про людей, які співчували, підтримували і вказували шлях.

І родичі на Рівненщині прийняли Каріну дуже добре. А до цього вони навіть не зустрічалися. Тепер дівчина дружить із троюрідними братом і сестрою. І дуже вдячна рідним за все.
А ще вона дуже сумує і хвилюється за батьків і молодшу сестричку.

«Діані невдовзі виповниться 11 років. І це буде перший її День народження, коли мене не буде поряд», - каже Каріна.

А ще був період, коли батьки не виходили на зв’язок із нею майже місяць. Як виявилося – не могли. Бо окупанти розстрілювали тих, хто виходив без дозволу на вулицю, щоб зателефонувати.
Дівчина розповідає, що радіє навіть СМС, що батьки намагалися до неї додзвонитися. Те, що зараз відбувається в Ізюмі, називається виживанням.

Каріна навіть змонтувала коротеньке відео про те, яким було її рідне місто, і яким воно стало зараз.
Взагалі ж віднедавна у неї з’явилося декілька страшних спогадів - відчуття ударної хвилі, коли видно, як літаки випускають ракети, коли довго не дзвонять батьки.

Вже будучи на Рівненщині, Каріна злякалася першого весняного грому. І вона помітила, що по-іншому реагує на сигнал тривоги, ніж місцеві.

Та попри все Каріна продовжила навчання і закрила сесію. До того ж, їй надіслали валізу, залишену в сховищі гуртожитку. Друзі туди поверталися, забрали речі дівчини і передали. Тож вона радіє тому, що знову має свій ноутбук, фен і набір простих олівців, якими малює портрети.

Каріна на волонтерських засадах допомагає під час майстер-класів для дітей-переселенців, які організовують представники ГО «Носителі миру» та ГО «Центр креативу». Один із них, художньо-портретний, вже вела самостійно. Каже, сподобалося всім. Діти питали, чи буде продовження, та й дівчині було приємно. Каже, коли спілкується з учнями 10-11 років, їй здається, що поговорила з молодшою сестричкою.

А ще вона дуже хотіла б працювати. Але дівчині лише 17, тож поки що з цим бажанням доведеться зачекати. Тим часом вона продовжує малювати портрети. Не кольорові (бо ж ті олівці лишилися вдома, в Ізюмі) а чорно-білі. І їх, за бажанням, можна замовити.

Охочі підтримати Каріну і отримати її чудову роботу можуть писати в інстаграм @pvleeee. 

Читайте також: Реабілітаційний центр для захисників національного рівня створюють на Рівненщині