Так незвично Надія Косміаді означила місце, яке кожною деталлю відтворює затишок її колишнього дому в Рівному, який знаходився за сучасним діагностичним центром. Усе, що є тут, — незвичне генеологічне дерево навпаки, де корінням є нащадки, м’які меблі ще з батьківської оселі, старі фото і картини, картини, картини...
«Я не була щаслива, я мала щастя. Бо щастя відчувається шматками. Я часто мала щастя»
У 94 роки тепер уже вдруге мешканка нашого міста та донька відомого у Європі митця Георгія Косміаді залюбки говорить про свою юність у цьому маленькому містечку. А ще гордо розповідає про легендарного батька. Порозумітися не завжди просто: жінка майже все свідоме життя прожила у Німеччині, і мовою порозуміння під час інтерв’ю стає російська. Та попри мовний бар’єр, є такі люди, які лишають стійке враження-образ своєї натури, своєрідний післясмак. І Надія Косміаді — така. Питаємо її про Рівне 20-30-их років, яким воно було, чи змінилося. Пані Надія відповідає:
« Перший раз [після еміграції у Німеччину — ред.] я сюди потрапила 52 роки тому. В той час закінчилася радянська влада, це була вже Україна. Дуже багато змін сталося відтоді як я поїхала з Рівного. Місто було від пивзаводу, далі були тільки будинки для польського війська, а закінчувався на Грабнику... І це було все. Ми були дуже різні — різні за вірою, за національністю... але ми усі почувалися тут як удомаКоли ці совєти в 40-их роках прийшли, ми мусили тікати... По-перше, мій батько був не тільки архітектором, він мав чин офіцера, царський, білий офіцер. Хоч-не-хоч, а треба було втікати. »
Більше читайте на 34-35 сторінках журналу "SURENZH"
Приєднуйтеся до нас у соціальних мережах!
