Пощастило мені жити у протилежному від роботи кінці міста. Зазвичай дорога займає до 40 хвилин, це з урахуванням доходу до зупинки і від зупинки до офісу. Але не сьогодні :)
Вийти з двору спокійно не дали три автівки, які просто не могли з нього виїхати. Сніг – не болото, але затягує не гірше. Благо, водії об’єдналися і таки спромоглися допомогти один одному вибратися.
А далі – снігові замети на дорогах.
Кажете жінки погані водії? А дзузьки! Жінці, яка керувала тролейбусом , пам’ятник можна поставити. Легкові авто перед нами по дорозі "носило" - у того "зад" "кинуло", а той просто пробусковував через раз. А вона трималася, у першу чергу міцно за кермо.
Люди на зупинках, як власне, і самі зупинки, виринали фактично нізвідки – ну як нізвідки, зі снігових заметів.
І так ми повзли: автівка за автівкою, повільно, але впевнено. Удруге за ранок заповажала водіїв: такої чемності, стриманості, толерантності та взаємодопомоги бачити доводилось нечасто. Ніхто нікого не "підрізав", пропускав на світлофорах, дякував за дорогу й вибачався як міг за затримку.
Експериментую (а шо нам?): виходжу з тролейбуса на зупинці «Ринок» і йду до Театральної площі пішки. Не спішу, по-перше, то складно, по-друге, фото роблю. А транспорт і далі фактично стоїть. Аби зрозуміліше було: до Театральної площі ми прийшли одночасно – я і тролейбус, з якого вийшла на ринку…
Дорогою помічаю борців зі стихією: лопатами проти погоди воюють представники магазинів. Їх можна зрозуміти, треба ж зробити хоч щось щоб люди могли до них дістатися, бо прикраси – не хліб, за ними по кучугурам не полізуть.
А транспорт сунеться далі, пригальмовуючи за кожної нагоди. І так уздовж усієї Соборної, з переходом на Київську і навіть на Данила Галицького. Тут – інший сюрприз – дві вантажівки, які блокують проїзд вверх до мототреку. Одна несправна, а інша "завмерла" - і вервечка автівок і тролейбусів за ними.
Водії «рогатих» приглядаються, радяться, як би то об’їхати, бо ж "ну не стояти ж тут!". (Утретє за ранок запишалася нашими водіями) А затор утворюється все більший.
Хоч з іншого боку рух не кращий, навіть без "втручань" вантажівок.
І ось тут на фоні всього цього автомобільно-снігово-заметеного міста виринає яскрава пляма – героїчна жінка у помаранчевому жилеті лопатою розгрібає 20-сантиметровий шар снігу, щоб УВАГА! було видно пішохідний перехід.
- Дякую вам, - розчулено кажу їй. 150 сантиметрів заввишки у помаранчевому жилеті і теплій хустці піднімає голову:
- Та шо ж я такого роблю? – і сором’язливо опускає очі.
І тепло якось так стає, навіть при мінус 11…
P.S. А тепер трошки критики: поясніть мені, будь ласка, якщо місто так снігом замітає, двори, вулички, тротуари врешті-решт, НАВІЩО найкраще розчищати площі? Театралку, майдан Незалежності і Магдебурзького права, пам’ятник Тарасові Шевченку… Невже ЦЕ найважливіше?
