Життя Василя Червонія обірвалося наче на півслові. У липні 2009-го тисячі голів схилилися у скорботі під стінами Свято-Покровського собору, у різних куточках нашої держави та й у всьому світі, де є українці. Але усвідомлення масштабів втрати не прийшло одразу. Вже тоді усі знали: воно прийде пізніше, коли нікому буде сказати своє тверде і навіть жорстке слово на захист національних інтересів, коли виявиться, що місце Василя - порожнє.
Для рідної Василеві Червонію Української народної партії цей рік був вкрай важким. Без свого незмінного і незаперечного лідера, який умів надихати і вселяти віру в українську справу, місцеві націонал-демократи відчули себе осиротілими. А життя підкидало усе нові випробування. До влади у державі прийшли ті, кого Василь Червоній називав не інакше, ніж "п'ятою колоною Москви" і відмовлявся вважати українцями. Уславлену безкомпромісність і навіть упертість Червонія прості рівняни розцінювали по-різному. І так само неодностайні у тому, чи змінилося щось у житті Рівне нщини коли Василя не стало.
"Слава Україні!" Так вітався завжди і з усіма Василь Червоній. Ніби намагався донести до свідомості кожного те, у що свято вірив сам. "Героям слава!" - навчив він відповідати навіть тих, хто вважав ці слова зайвим пафосом. Із Василем пішла ціла епоха. Його немає вже рік, але це не був рік без Василя Червонія. Він і далі надихає і сповнює вірою небайдужі серця - невтомний оптиміст, який поспішав жити, але ще так багато не встиг...
