Як розпочалася твоя волонтерська діяльність і як виникла ідея їздити з концертами на Схід?
Усе почалося минулого літа, коли я побачила оголошення, що збирають речі для хлопців, які щойно повернулися з передової. В той час ще не був так налагоджений волонтерський рух, було важче ніж зараз. Перший мій волонтерський концерт відбувся в аж листопаді. У нас була гарна компанія. З нами була Соломія Вітвіцька, Руфер Мустанг, який розмалював зірку в Москві в жовто-блакитний, режисери, які знімали фільми про війну. З того часу я почала регулярно співати в зоні АТО, кілька днів тому повернулася із п’ятої поїздки. У мене немає можливості допомагати фінансово, зате я намагаюся волонтерити в своїй справі. Якби всі так робили, то було б значно легше.
Чи є якась спланована концертна програма?
В основному все спонтанно. Співаю часом в екстремальних умовах, навіть бувало що й на блокпостах. А от під час п’ятої поїздки ми навіть хотіли брати апаратуру, але не вийшло, тому я виступала перед батальйоном, 450 людей, без мікрофона. Мусила навіть трохи кричати, бо боялася що не почують, але ніби почули.
Є декілька пісень, які обов’язково мушу заспівати, проте часом бійці самі просять якусь композицію, бо вже знають мій репертуар. Інколи просять виконати щось відоме, із репертуару Вакарчука, Другої Ріки, ДДТ чи Висоцького. Ці пісні я теж виконую, бо не можу відмовити, коли просять.
Яка реакція у бійців?
Я сподіваюся, що їм подобається. Приємно, коли вони слухають, щось говорять і відбувається діалог. Мене розчулює їх щирість. По очах усе видно. Коли я співаю, а вони пильно дивляться і вслухаються в кожне слово,то це не може не розчулити. Коли я бачу, що їм сумно, то намагаюся розбавити пісні чимось веселішим, бо в їх житті і так занадто багато невеселого. А буває й таке, що вони починають плакати і я разом із ними.
В мене є декілька веселих, підбадьорюючих пісень, але в основному маю сумні пісні про реальність. Вони про війну, про загиблих героїв, про те, як жінки чекають своїх коханих.
Була в мене й весела ситуація. Під час мого виступу бачу, що проїжджає мимо машина, а потім раптово зупиняється і вертається назад. З авто вибігають хлопці і починають із нами обійматися. Виявилося, що ми колись із ними спілкувалися, допомагали їм і вони мене впізнали. Тоді концерт пішов в інше русло, став навіть трохи веселішим.
Коли я там, то часом плачу, а часом хлопці так розсмішать, що не можу зупинитися. Посміємося разом, а тоді я продовжую співати.
Є одна історія, яка мене дуже вразила. Якось один волонтер завантажив мої пісні собі на телефон і поїхав до хлопців на передову. Вони лежали в окопах, а над ними снаряди пролітали. Волонтер увімкнув телефон і бійці слухали мою пісню «Я дочекаюсь тебе». Це пісня про жінок, про коханих, про донечок. І кожен згадав про своїх рідних та близьких. Чоловіки, яким по 40 років, плакали і не могли стримати сліз.
Що тебе надихає на написання своїх текстів?
Надихає те, що розповідають та пишуть мені бійці. А пишуть вони про те, як їм там важко, про те, як не було питної води і пили з калюж, і як їжі не мали, тому їли траву.
Часто за основу своїх композицій я беру реальні історії. Пісня «Присягу двічі не дають» народилася за вечір. Надихнув мене солдат, з яким я зустрілася в госпіталі. Він хотів пограти на гітарі, але не міг, бо рука була поранена. І ця пісня починається словами «Я хотів обійняти гітару Та зіграти по струнах душі, Шкоди, що не загоїлись рани , Думка тішить, що ми не чужі».
Є в мене пісня «Знаєш брате». Така назва, тому що люди, яких з’єднала біда, називають себе не друзями, а братами. Один мій побратим подарував мені дерев’яний хрестик, і його я теж вплела в пісню. А цей подарунок я досі бережу. У мене є багато шеврончиків, підписаних прапорів, тому що я все це бережу як пам’ять, бо це шматочок справжнього життя. Це тут ми усі щасливо живемо, а там реальність як оголений нерв. Вона показує грань між добром і злом. Якщо тут все завуальовано, то там якщо свій, то свій, а як ні, то ні.
На війні, як ніде, підтверджується прислів’я, що друг пізнається в біді. Там є такі ситуації, які показують хто є хто. Мені один солдат розповідав історію, як біля трьох бійців впала граната і один із них ліг на неї. Аби врятувати своїх друзів. Він прийняв удар на себе, загинув, а побратими залишилися жити. Це і є найвищим показником дружби. І це не один випадок, так буває часто.
Чи ретельно підбираєш слова своїх пісень?
Перед тим, як випустити в світ нову пісню, я раджу із кимось із військових товаришів. В мене є пісня, що починається словами «Десь розривається снаряди…». Перший варіант - «Десь розриваються гармати». Тоді мені пояснили, що гамати тільки випускають снаряди і я написала неправильно. Мені довелося відкоригувати текст, тому я завжди раджуся, аби не наплутати.
Волноваха...Осінь..Незабутні враження...
Posted by Христина Панасюк on 24 січня 2015 р.
Де важче виступати у шпиталі чи на передовій?
Мабуть, важче у шпиталях та госпіталях. Перші рази, коли заходиш, в травматологію, то важко бачити тих хлопців без рук, без ніг. Сидиш там, мало не плачеш. Зараз вже я зрозуміла, що якщо ти акцентуєш увагу на їх проблемі, травмі, то їм ще гірше. Добре, що хлопців рятують протези. Бійці, які були без кінцівок, тепер живуть повноцінним життям. Приємно бачити знайомих, які ще нещодавно лежали в госпіталях, а зараз вже бігають і ходять на футбольні матчі.
Але взагалі я знаю, як важко хлопцям повертатися звідки і адаптуватися тут. Їм важко бачити те, що тут всі живіть спокійно, люди відпочивають, п’ють пиво. А там вони бачили тіла загиблих чоловіків і ту велику біду.
Я сподіваюся на те, що найближчим часом усе владнається. Хочеться миру, тож надіюся, що ворожі сторони обіймуться і припинять конфлікт, а мені більше не доведеться співати пісні військовим на передовій.
