Кілька років тому Тамара Сажина на семінарі познайомилася із колегою зі Здолбунова. Відтоді жінки почали переписуватись і потоваришували. Коли почалися бойові дії знайома покликала Тамару та її чоловіка у невеличке містечко на Західній Україні.

Через кілька тижнів сім'я таки повернулася у Дзержинськ , але там були недовго. Тамара каже, під вибухами та обстрілами жити складно.

Жінка розповідає, Дзержинськ знаходиться на лінії розмежування, і підконтрольний Україні. Але люди живуть з острахом, а тут на Рівненщині - спокійно. Та ще й роботу вдалося одразу знайти. Тому сім'я відчувала позитивне ставлення західняків.

На такі жарти Тамара не ображається. Каже вже звикла, та й люди ж по доброму це кажуть. Але чоловікові адаптуватися було складніше. Була робота, але внутрішнє сумління не давало спокою. І чоловік вирушив в АТО.

Нині сім'я разом долає труднощі. Тамара підтримує і не заперечує.

Війна, каже Тамара, показала хто є хто. Батьки старенькі, і залишились на Донеччині. Інші знайомі та родичі їх вчинок оцінили по-різному.

Вдома розповідає жінка залишилась квартира. Продавати її не планують - аж надто низька ціна, за ті гроші тут нічого не купиш.

Та попри складнощі, жінка вже знайшла нових друзів, і людей які їх підтримують, тож повертатись на схід поки не планує.

Як і всі інші вимушені переселенці Тамара мріє про одне - мир і спокій, адже так хочеться людського щастя.