Розстаючись, вони вірили, що зустрінуться знову. Писали про це один одному, говорили по телефону і намагалися не сумніватися, що так обов’язково буде. Вона постійно просила коханого: «Повернися додому живим...» А він, як справжній чоловік, завжди відповідав: «Обов’язково повернуся. Адже мене вдома чекають!» І його чекали. Окрім коханої дівчини Людмили — ще й мама, брат, друзі... Втім, на жаль, це не врятувало життя 20-річного військового. У серпні 2014-го він був поранений у зоні АТО, а 5 вересня помер у харківському шпиталі...
На честь загиблого Юрія Глухова у Новограді-Волинському названо вулицю (колишню вул. Войкова) і три провулки. Для когось він — один із тих багатьох українців, котрі віддали життя у несподіваній і безжальній війні. А для рідних і близьких цей усміхнений хлопець з очима кольору неба — єдиний, неповторний і незабутній: син, брат, коханий...
Молодший брат Євген невипадково називав Юру чудовим прикладом для себе, бо після смерті батька той став для нього справжнім взірцем. Тепер таким взірцем і опорою для мами Любові Петрівни має стати він сам.
Людмилі Романюк — лише 21 рік, але у ній відчувається незламний характер. Навчалася дівчина у рівненському виші на журналіста. Цьогоріч Людмила закінчила університет та пішла на військову службу. Звісно, одному Богові відомо, як вона пережилала звістку про загибель коханого, але вже той факт, що дівчина погодилася на це інтерв’ю, — свідчення моральної сили.
— Людо, попри досить молодий вік, ти є прикладом мужності. Адже після пережитої особистої трагедії пішла на військову службу. Це твоя давня мрія чи щось інше?
— Напередодні Нового року я підписала контракт на три роки. Це була моя давня мрія, хоча за освітою я — журналіст. Вважаю, що служба в армії загартовує характер і формує особистість. І хоча служити нині досить небезпечно, для мене це рішення не було чимось складним.
— Тебе не лякало те, що саме ця робота забрала дорогу для тебе людину?
— Українських жінок не ламають навіть такі страшні трагедії. А я ніколи не вважала себе слабкою. Армія — це лише одна з вершин, яку я збираюся підкорити.
— Звідки такий залізний характер?
— Переконана, що потрібно завжди йти до своєї мети і виконувати обіцянки, які колись сам собі дав. Про службу в армії я замислювалася ще зі школи. Хоча у моїй сім’ї немає кадрових військових. Мій гідний приклад у цьому — Юра.
— Розкажи про нього, будь ласка.
— Ми були разом два роки і десять місяців. Він був і залишається у моїй пам’яті доброю і щирою людиною. Насамперед він був моїм другом, який захищав від усіх негараздів. Став для мене орієнтиром: де він — там мій дім. Ніколи ні про кого не говорив погано, завжди допомагав усім, а ще — з кожним він був справжнім. Напевно, тому мав багато друзів... Тепер ці люди і мої друзі, адже вони зберігають пам’ять про нього.
— Ти здобуваєш професію журналіста, отже — людина творча. Гадаю, є у твоїй пам’яті по-особливому теплі історії, пов’язані з Юрою. Чи не так?
— Звісно, багато. Пригадую його враження від моря, на якому він уперше побував минулого літа. Тоді наших військових викликали за тривогою і відправили на полігон, а потім — у Херсонську область. Там і відбулося Юрине знайомство з морем. За іронією долі — перше й останнє... «Я ніколи не думав, що море таке чудове, непокірне і безкрайнє, — казав. — Така тепла ніч, зоряне небо, місячна дорога на воді— не знав, що буває така краса! Завжди здавалося, що це вигадка режисерів кіно. Якщо на хвилину забути, з якої причини ми тут, то я майже радий, що усе це побачив і відчув. Шкода лише, що без тебе...» Відпочинок на морі — це була й наша спільна мрія. Сподівалися: коли війна закінчиться, то ми обов’язково поїдемо ніжитися під літнім сонцем і бризом десь на пляжах рідних українських морів. Але не судилося... Час, який вони з хлопцями там провели, був, напевно, чи не найкращим перед початком самого пекла.
— Справді красивий спогад. Деякі моменти варті довгих років, а декому не вистачає й цілого життя, щоб відчути такі емоції, щоб помітити їх серед буднів. А як ти ставишся до перейменування вулиць на честь Юри?
— Безумовно, приємно, що його ім’я увічнили у такий спосіб. Це важливо для всіх нас, для усього міста. Це означає, що згадка про чудову людину залишиться на довгий час.
— Що змінилося у твоєму житті після того, як Юри не стало?
— Багато чого... Часом понад усе хочеться йому подзвонити і розповісти, як пройшов день. Поділитися своїми враженнями і переживаннями.
— На жаль, у нашому місті дуже багато загиблих учасників АТО, їхнім родинам щодня доводиться із цим жити... Як ти це перенесла?
— Перші декілька тижнів мене не залишали саму подруги і друзі. Приходили зранку і просто витягували на вулицю, намагаючись відволікти від сумних думок. Ми гуляли містом, пили каву, а коли на мене навалювалися спогади, я просто сиділа і плакала. А вони... підтримували мене, були поруч, гладили по спині. А ще дуже рятували згадки про смішні моменти та різні казуси, пов’язані з Юрою.
— Що він казав, ідучи на війну?
— Ніколи не чула, щоб він чогось боявся. Казав, що потрібно боротися за свободу України і власне майбутнє. Мовляв, якщо не ми, то хто?
— У тебе є власний рецепт подолання життєвих труднощів?
— Є люди, котрі живуть у темряві, їх переслідують невдачі, і вони не думають про те, як це змінити. А є оптимісти, я намагаюся належати до них. Бувають складні періоди, коли ми теж живемо у темряві, але мріємо про світло. Я вірю в краще. Вірю, що у житті ще є чого прагнути. У мене немає іншого вибору.
