Після перегляду відео, де кілька людей намагалися нелегально потрапити в Прип’ять їх не покидало бажання самому відвідати місто-привид. І обравши зручний час для походу та зібравши потрібні речі (дозиметр, газовий пальник, каремати, спальники, наплічники, харчі та ще багато дрібниць) вони були готові до поїздки шляхом близько 300 км.
В соціальній мережі “Вконтакте” Сергій Бунін розповідає, що коли вони підійшли до першої небезпеки ‒ залізничний переїзд у селі Вільча, який досить відомий: варто тільки згадати слово «залізниця», і кому потрібно, той зрозуміє де ми йшли. Там досить насичений трафік, у селі працює пункт пропуску. Це ще не зона відчуження, але я неодноразово читав, що саме тут затримували сталкерів. Ховаючись за кущами, ми пропустили кілька машин і одного чоловіка, який ніс старого стільця ‒ схоже, що це місцевий житель. Ось і перший металіст ‒ жартували ми. Відсидівши в засідці, поки він пройшов, ми рушили далі. Нас чекав приємний і спокійний шлях по лісовій дорозі поруч із залізницею. Вразила чистота лісу ‒ там, де немає людей, немає сміття. Там же ми зустріли першу дику тварину ‒ за метрів 200 перебігла дорогу козуля. Швидким темпом ми дісталися до невеликої річки, де поповнили запаси води та помилувалися творіннями бобрів, які затопили величезні прощі лісу.Ми вже були в «Зоні», але ніяких вказівників чи попереджень про це не було. Якби хтось заблукав, то він би й не здогадався, що там бродити заборонено.Перші вказівники радіації ми побачили при вході в місто, там же перетнули перший колючий дріт, а до міста ніяких попереджень не видно.
Цікавим є те, пише Сергій Бунін, що на цьому проміжку ми розминулися з двома групами сталкерів, які виходили із «Зони». Поговорити з ними не вдалося, тому що одні нас минули, коли ми готували сніданок в стороні від залізниці в одному зі станційних приміщень. Почули тільки далекі голоси. А інші, побачивши нас, звернули в бік від залізниці, тож більше ми їх не бачили.
Минувши ще 2 станції, ми дійшли до «Товстого лісу». Там мали пообідати, добре відпочити та йти далі. Приємно вразила одна річ: на станції часто зупиняються сталкери та залишають харчі для тих, кому не буде вистачати. Там були й крупи, і сухарі, і «Мівіна», і сушені фрукти для компоту, і навіть банка тушонки. Ось така от хвилинка добра.
Далі ми зробили серйозну помилку-розповідає Сергій Бунін,- вирішили, що в нас вистачить сил і часу дістатися до міста в цей же день і рушили далі. Ми втратили багато часу, пробираючись через зарослу залізницю та обминаючи повалені дерева. Почало темніти, а ми ще були на залізниці, рухались вперед, бо повертатися не було куди. Коли стало зовсім темно, ми пережили найбільший переляк за всю подорож: в кущах повз нас пронісся гучний хрускіт, і за метрів 10 від нас залізницю перестрибнув олень. Епізод, коли тварина перестрибує колію, довго був перед очима. Навіть зараз все детально пригадується. Хто його переслідував ‒ ми не роздивилися в темряві, напевно, це був вовк. Після цього ми пройшли ще кілометрів 2-3, слухаючи виття вовків і моторошні звуки лісу. Далі була ночівля в станційному приміщенні. Коли ми зайшли в будівлю та забарикадували двері, стало спокійніше. Звідси урок: нічні переходи дуже небезпечні. До міста залишалось близько 10 кілометрів.
Після ночівлі-продовжує писати він,- йти було не набагато спокійніше: пройшовши хвилин 30, ми побачили ще одну велику тварину ‒ це був лось, який швидко кудись побіг, гучно ламаючи сухі гілки на своєму шляху. Насторожувало те, що був вітер, і ми погано чули, що відбувається в лісі. Залізниця тут була досить високою, а по обидва боки ‒ болото, в яке із неї були протоптані стежки. Хто по них ходить - ми розуміли, адже було видно сліди від копит на щебені між шпалами. На щастя, ми не зустрічали більше тварин до міста. Була в нас ще одна проблема ‒ закінчилася вода. І дорогою її набрати не було де. Надія тільки на місто: там ми знали, де її шукати.
Так і дійшли до закинутого КПП «Прип’ять». На фото часу не було, ми поспішали пройти цей відрізок, так як там є діючі об’єкти. Там і побачили перші таблички зі знаком радіації.Біля заводу «Юпітер» ми почули звук мотору, швидко знайшли укриття в будівлі, перечекали кілька хвилин і рушили далі. Обійшли «Юпітер» і ввійшли в 4 мікрорайон. Ми були в Прип’яті. Дивне відчуття, коли ти заходиш у місто, а тебе зустрічає тиша-наголошує Сергій. Тільки легкий шелест листя і рідкісне поскрипування вікон. Важко повірити в те, що стежина, на якій ти стоїш, 30 років тому була проспектом.
Минули кілька перехресть, і ось наш двір. Будинок, де ми мали зупинятись, визначили завчасно. Піднялися в будівлю та обрали затишну квартиру. Радіаційний фон в кімнаті був 10-20 мікрорентген, що є дуже добре ‒це як у мене вдома на Хмельниччині. Далі зайнялись облаштуванням квартири та пішли за водою. За годинку ми вже готували смачний обід на Прип’ятьській воді.
Після обіду, заваривши чай, ми піднялися на дах будинку. Ось вона, ця картина, заради якої ми пройшли таку важку дорогу.-ділиться враженнями Сергій.
Хоча фон на даху значно перевишує норму, ‒ від 60 до 300 мікрорентген ‒ але ми туди піднімались не один раз. Сидіти там і роздивлятися місто, або насолоджуватись заходом сонця, або розглядати будівництво «Арки» в бінокль ‒ безцінні речі. На даху відмінно працює зв’язок, як Київстар, так і Лайф-наголошує він,- є можливість повідомити близьких, що ти дійшов, або просто похвалитися, де ти є. Також там дуже гарно вночі, місто повністю затихає, ні вітру, ні постукування вікон, ні шелесту листя... повна тиша. Навіть розмовляти між собою теж починаємо пошепки, і не через те, що боїмося бути почутими, ‒ це якось автоматично виходить.
Вже наступного дня ми гуляли містом. Речі залишили «вдома», щоб можна було з легкістю проходити по зарослих подвір’ях. Перші хвилини ми поводили себе зовсім не впевнено, лякалися будь-якого шуму. А згодом стався якийсь приплив сміливості, і ми спокійно рушили до шістнадцятиповерхівки, яка знаходиться в центрі міста. Неподалік зупинилась екскурсія, і нам довелося переходити дорогу за метрів 100 від їхньої машини. На щастя ніхто нас не помітив. Вид із того даху ще кращий, ніж із нашого будинку. Коротка фотосесія, і час спускатися, адже вдень на даху нас можна помітити неозброєним оком.
Пройшовши декілька дворів, ми вже прямували на площу, друг фотографував готель «Полісся». Аж раптом я помітив, як із іншого боку на площу заходить екскурсія. Ми здійснили невеличку пробіжку в сторону парку. Перша спроба відвідати площу виявилася невдалою. Поки там була екскурсія, ми встигли «покататися» на електромобілях і оглядовому колесі. Вже не було ніякого страху, що на неподалік гуляє екскурсія і може в будь-який момент піти в парк.
Ближче до вечора ми повернулися на площу та відвідали ДК «Енергетик». На готель вирішили не підніматися, бо знову почули звук авто неподалік. Екскурсій вже не мало бути в місті, тому ми вирішили не ризикувати і повернутися додому. У той же вечір тишу порушувала сирена з боку реактора. Чому вона спрацьовувала ‒ не відомо.
Відвідували ще школу і садочок. Піднімались на кілька дахів, щоб із різних ракурсів роздивитися місто. Досить багато об’єктів не відвідали, але не можна охопити все і відразу.
Остання ніч у місті навіювала сум-ділиться думками Сергій. Зовсім не хотілось іти звідти. Ще й увечері розпочався дощ. Ми відразу вирішили, що, навіть якщо він не припиниться, ми маємо йти додому. Так і було ‒ до ранку погода не змінилася, тож іти довелося під дощем. Сумно було покидати нашу квартиру. Але ми поснідали, прибрали сміття за собою, зібрали речі, залишили записку для майбутніх жителів і вирушили в дорогу. На нас чекав досить довгий шлях додому. Ми швидко пройшли місто, не особливо прислухаючись до звуків і оглядаючись на перехрестях. Поки дійшли до залізниці, дощ припинився. Дорога назад була набагато швидшою, ми вже знали її: де краще обійти, де краще сісти на відпочинок, де можна набрати води. Зустрічали диких свиней, як групами так і поодинці. Хоча вони й утікають від людей, іти було страшно, і ми намагались менше сходити із залізниці.
Підводячи підсумок, Сергій наголосив, що стільки вражень не було ні від однієї поїздки і він впевнений, що повернеться туди..
