Руслан загинув у серпні минулого року. При виході з оточення поблизу Іловайська.
Ховали бійця батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» у Костополі, звідки він родом. Хоча сім років до війни Руслан жив з сім'єю у Каховці, де працював у райвідділі міліції. Саме заради дружини та доньки чоловік пішов воювати у лавах добровольців - кажуть рідні.
Руслан завжди опікувався близькими. З братом вони розумілися з півслова, сестру сумлінно захищав та беріг з самого малечку.
Після закінчення школи Руслан хотів стати медиком. Навчався у місцевому медколеджі. Але згодом зрозумів, що хоче піти слідами батька й стати правоохоронцем. Так він потрапив до Запоріжського юридичного інституту.
Там познайомився з майбутньою дружиною, яка встигла народити йому єдину доньку. Юлі зараз 8 років. Це один з останніх малюнків, які вона намалювала тату...
Батько з юних років привчив синів до дисципліни та загартовував спортом. Саме тому фізична витримка та підготовка неабияк дивували його перших викладачів.
Такий же характер - витривалий і сильний - проявив Руслан, коли вирішив піти на війну добровольцем. Бо доля справжнього чоловіка - казав він - захищати рідних від ворогів.
Ми не маємо права забути. Ми не маємо права робити вигляд, що нічого не відбувається. Вшановуючи пам'ять загиблих, не забувайте і про живих. Їм потрібна ваша підтримка і небайдужість.
