Революційні події в Україні змусили Вікторію Івлєву перетнути усю Україну із Сходу на Захід, аби побачити ситуацію із середини. Війна змінила її звичне життя, зараз вона вивозить людей із окупованих територій за допомогою свого російського паспорта. Вона допомагає мирним жителям, розмовляє з людьми і записує їх історії.
«Усю сувору зиму 2014 року я просиділа перед екраном свого комп'ютера і дивилася на палаючі шини, густий сірий дим і на маленькі фігурки людей. Я не була на Майдані, але про це потім пошкодувала. Аби все-таки розібратися в українському питанні, вирішила побачити все на власні очі з середини. Я хотіла зрозуміти, хто все ж таки правий. Хоча це мені було зрозуміло ще до того», - розповіла Вікторія Івлєва на зустрічі зі студентами Острозької академії.
Перш ніж почати спілкування із публікою вона вибачилася перед українським народом за ту війну, яка зараз відбувається на Сході:
«Не узагальнюйте усіх росіян, - попросила фотожурналістка, - я одна із 140 млн жителів Росії, яка проти війни, а отже ми не всі під впливом Путіна. А я така не одна».
Вікторія Івлєва побувала в Донецьку, Запоріжжі, Києві, Львові, Коломиї і багатьох інших містах України, а потім написала книжку «Мандрівка, або Подорож фейсбучного черв'яка по Україні».
«Багато хто думає, що українці і росіяни дуже схожі, але насправді це не так. Так, ззовні ми схожі, навіть дуже, але всередині ми різні. В нас вдома навіть речі такі ж самі. До прикладу, в Івано-Франківську я побачила таку ж підставку під чайник, як у моєї мами. Росіяни бачать зовнішню схожість і сприймають те, що відбувається в Україні, ніби на російській сцені - з хамством, приниженням, жорстокістю.
Ви щасливі, бо за 23 роки ви виростили покоління в тихій, спокійній країні, де не було війни. Вашим матерям ніколи до цього не потрібно було відправляти синів на війну. Росія ж ці роки жила у жорстокості. В Україні, здається, лише один раз з моменту здобуття незалежності відбулося етнічне вбивство. У нас же такі речі стаються значно частіше.
Після своєї поїздки я написала на «Ехо Москви». Я розповіла про те, що Україна насправді ласкава і ніжна, а не така, якою її показує російська журналістика. Тоді почалося справжнє «мочилово». В аудиторії викликало подив навіть те, що в Україні можна купити квиток на поїзд без паспорта. Це був великий удар по внутрішніх переконаннях росіян. Я ж то розумію, що українське «москаляку на гілляку» звучить так само, як «суддю на мило», а російське зазомбоване населення сприймає його цілком серйозно. Тому вони не могли повірити моїм словам».
Після того, як російські війська увійшли в Слов’янськ, Вікторія Івлєва знову поїхала в Україну. Вона зайнялася евакуацією людей, вивезла 45 мирних жителів із зони конфлікту.
«Коли я приїжджаю в зону АТО, то не беру ніяких журналістських речей. Я їду туди волонтером. Я живу в тих же умовах, в яких живуть місцеві. Якось у нас не було 5 днів електроенергії і води. Я була змушена ходити по воду на водокачку. І лише там, стоячи в черзі в старенькому халаті і в протоптаних сандалях, я розуміла, як живуть ті люди. Я була на рівні з іншими, тому мені довіряли. Люди самі відкривали мені душі і розповідали свої історії. Та от, стояла я в черзі і побачила, як прийшли якісь люди в скафандрах. Вони дійсно були наче космонавти, повністю всі в обмундируванні. А потім я побачила на їхньому одязі напис «Press», виявилося, це були журналісти. Було зрозуміло, що люди не стануть розповідати їм те, що розповідають мені. Бо між ними і тим населенням була величезна прірва. А я була на рівні з місцевими жителями, я була однією з них.
Мені взагалі в житті вдається знаходити з людьми спільну мову. Люди мені чомусь довіряють. Мені легко вдається збирати гроші в Фейсбуці, при тому, що навіть не звітуюся про використання цих коштів. Одного разу ми зібрали гроші на операцію чудовому хлопчикові Дімі зі Слов'янська. У нього була катаракта обох очей, і в перший клас йому потрібно було йти в школу для сліпих, в якій займаються діти з особливими потребами. А Дімка - дуже розумний хлопчик, він умів читати і писати ще до школи. Я познайомилася з ним в останній мій день в Слов'янську.
Ще через п'ять днів його оглянули лікарі в Харкові, а через тиждень йому прооперували одне око. Коли після операції він це око відкрив, сказав: "Мамо, ти стала світліше". Через місяць Дімі прооперували друге око. Грошей зібрали стільки, що їх вистачило навіть на таку ж операцію і його мамі Наташі. Зараз Дімка вчиться у звичайній школі. Зараз він читає і пише без окулярів. Тоді ж, до речі, ми змогли допомогти і одній із слов'янських лікарень, звідки, як виявилося, друзі Гіркіна вивезли хірургічні інструменти».
Свої волонтерські пости у Фейсбуці Вікторія Івлєва починає словами: «Армія мурах завжди в строю». Вона пояснила, що образ мурахи – це образ непомітного трудівника, який повзе по землі з соломинкою, об'єднуючи свої зусилля із зусиллями інших, таких же трудівників-мурах. А мурашине військо не знає ні національності, ні державних кордонів.
