На момент загибелі Руслану Палічуку було 37. Чотири місяці Руслан знаходився в зоні АТО під Дебальцево. Пішов воювати заради племінників. Адже знав, що брата Сергія - батька двох дітей - на війну не пустить.

Жодного разу Руслан не поскаржився на труднощі солдатських буднів, лише жартував «Будемо живі – не помремо». Захищав рідну країну, незважаючи на те, що напереродні війни пережив важку хворобу.

Ось таким - позитивним, чуттєвим та сором'язливим запам'ятали Руслана односельці.

На жаль, Руслан одружитись так і не встиг. Хоча дуже любив дітей. Зокрема, часто розповідав племіннику про чудеса природи.

Дитячі листи довго підтримували Руслана і під час перебування на війні. Серед небагатого солдатського багажу, що повернувся з бійцем додому були військовий квиток, записничок і згорнутий, зашурований конверт з дитячими листами.

Руслан мав дві середні спеціальні освіти. Боєць без проблем прокидався о четвертій ранку. Без проблем сам обробляв гектари господарської землі. Був у близьких стосунках з братом. Саме Сергій подарував йому саморобну картину з написом: "Чекай мене, я повернусь, усім смертям назло...". Вона й досі у його кімнаті...

Ми - не маємо права забути. Ми - не маємо права робити вигляд, що нічого не відбувається. Вшановуючи пам'ять загиблих, не забувайте і про живих. Їм потрібна ваша допомога і небайдужість.

Слава Україні!