На Сарненщині таких сміливців також достатньо. Серед них і друг нашої сім’ї Богдан КОВАЛЬ. Здобувши освіту в Львівському технікумі, Богдан працює майстром-газовиком у Сарненському управлінні з експлуатації газового господарства ПАТ «Рівне газ». Має дружину, батьків і безліч друзів. Йдучи на зустріч із ним, думав: «Ми, молоде покоління, майже не відчуваємо цієї війни, у нас є тепло в оселях, світло, заробітна плата чи стипендія, трудимось і навчаємось у звичному режимі без жахливої стрілянини та загиблих щодня людей. Але хлопці й чоловіки з нашого регіону воюють саме заради цього, а Богдан Коваль – один із них».
Повістку Богдан отримав на початку серпня, а мобілізували його рівно через місяць. Потрапив до військової частини в Ужгороді, де опановував бойове злагодження. «Рідні й друзі плакали, сумували, а від цього робилося ще більш боляче», - сказав вояк. Богдан Михайлович вже служив в армії (у внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ у Донецькій області) і зміг відчути на собі жорстокість служби. Після Ужгорода його забрали до Станиці Луганської, де став водієм автомобіля медичного підрозділу санітарного управління. У бригаді не було жінок, але лікарів не бракувало: фельдшери, медбрати, санітари та хірурги. «Робота моя, звісно, нехитра, але вимагає неабиякого терпіння й реакції. Адже від майстерності водія залежить життя бригади й успішність місії», - поділився солдат.
Загалом, завдання бригади – доставляти поранених до госпіталів. Але, хоч як це страшно констатувати, збирали й трупи та їхні останки. Був, пригадує, випадок, коли двоє міліціонерів з 12 Чернігівського батальйону потрапили під обстріл гранатомета. Один із них дуже обгорів, іншого розірвало на шмаття. «Життя терпиме, адже завжди допомагають волонтери – їжі, одягу та ліків вистачає. Ділимося й з місцевими, які, чим можуть, стають у пригоді. Вони навіть запрошують додому, аби ми могли привести себе до ладу. На зарплату ж можемо купити цигарки й усе інше в магазинах», - розповідає водій. Розмістився батальйон у колишньому дитячому садку, та все одно зробили собі землянки – трішки більші від погреба підземні приміщення, максимально утеплені та обладнані. Всередині є печі та спальні мішки (незамінний компонент). А ще разом із ними мешкають «живі талісмани» - кіт і цуценя, яких всі вважають членами команди. До речі, навіть на виклики кіт їздить із бійцями в кузові.
Із захопленням Богдан розповідав, як отримали цілий пакет дитячих малюнків завтовшки 15 см: «Такі малі, а вже розуміють і переживають». Разом із Богданом у батальйоні служать Микола Кручок із Люхчі, Валерій Полін та Олександр Мірковець із Сарн. З друзями й рідними зв’язок є постійним, але через листування.
Найпотрібнішим подарунком для воїна став кевларовий шолом, що придбали всі разом. Але багато грошей і речей просто горять уже там від пожеж та обстрілів. Кажуть, що війна змінює людей. Запитав про це в Богдана Коваля, на що відважний чоловік відповів: «Я й до фронту нічого не пропускав мимо себе. Але там, після побаченого, хочеться жити ще більше, бо розумієш, що є за що й заради кого».
Володимир АТЯСОВ, учень Сарненського районного ліцею «Лідер».
Джерело: Polissia News
