У книзі йдеться про землевласницьку верхівку Волині – регіону, позначеного найінтенсивнішими в Україні на схилі середніх віків і на початку нової доби процесами суспільного життя в усіх його проявах: тут найдовше трималася руська державність; раніше почалися й швидше протікали урбанізаційні та інші модернізаційні процеси; діяли помітні осередки інтелектуального життя; зав’язувалися велетенські латифундії князів Острозьких, Жаславських, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків і Чарторийських та інших магнатів.
Книга становить спробу розглянути нобілітет Волині крізь призму доль окремих князівських і шляхетських родів, під якими автор має на увазі домінуючі серед руської знаті Великого князівства Литовського та Польського королівства спільноти генеалогічного характеру, тобто сукупності осіб різних поколінь, об’єднаних реальним походженням від спільних предків. У праці йдеться про те, як ці роди з’являлися, розросталися, розпадалися на гілки, що переростали потім у нові клани; нарощували, відстоювали й утрачали свої володіння; проникали в інші регіони; нарешті, згасали й сходили з арени.
