Рівнянка Антоніна Колодич шиє чохла. Хто сяде на диван, який вийде з-під її голки, навіть уявити не може. Тим, що їх продаватимуть тільки за кордоном, зараз не переймається. Турбується більше про те, чим годувати дитину.
Вона одна із 23-х швачок. При тому, що підприємство щойно запрацювало. Півтора місяці тут встановлювали обладнання й навчали складати меблі. Стажери, кажуть, робота нескладна.
Вони використовують переважно іноземні матеріали, деревина, окрім ДВП, із Білорусі й Польщі. Української сировини не купують, бо вона несертефікована. Хоча якість рівноцінна імпортній.
Ці дивани, пошиті і складені неподалік Рівного, поїдуть до магазинів у Європі та Росії. Для України продукції поки недостатньо.
Посидіти на меблях, складених у Квасилові, українці зможуть найраніше за два роки. Стільки часу потрібно, щоб розширити виробництво. А щоб підприємство запрацювало, американська сім'я вклала понад десять мільйонів євро. Україну обрали, бо вона знаходиться між Росією та Європою.
Щоб перерізати стрічку й відкрити фабрику, американська сім'я пройшла випробування українською бюрократією. Згадувати проблеми вони не хочуть. Про шлях інвестора на Рівне нщину розповідає її очільник.
Щоб складний шлях в український бізнес себе виправдав, і сьогоднішні стажери таки отримали місце, одних старань замало. Роботу українських працівників перевіряють поляки.
Перевірили на міцність квасилівські меблі і ми.
