Історію захисника із Рівненщини розповіли на сторінці 42-ї окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя.

Доброволець «під конвоєм»

Мій позивний - «Апостол». Я люблю відспівувати людей. Родом з Рівненщини, з міста Костопіль. До війни був підприємцем - тримав кафе: весілля, хрестини, похорон. Когось відспівати, когось похрестити. Маю сан, бо колись навчався, коли був молодий і дурний.

До армії я потрапив у грудні 2023 року. На війні загинув мій тесть. Брат отримав поранення, служив у 80-й ДШВ. Я вирішив, що теж мушу йти й захищати країну. Хотів піти раніше, ще коли почалось повномасштабне вторгнення. Але коли прийшов до ТЦК, мені сказали, що людей вистачає і я поки не потрібен.

Мене брали за хресного батька. Я дочекався, поки народилася дитина, похрестив. І за пару днів після хрестин знову пішов до ТЦК. Там мене “ласкаво” прийняли, хоч я прийшов сам. Але проходив ВЛК під конвоєм - думали, що я втечу. А в мене просто всередині було стільки геройства після хрестин, що воно нікуди не могло подітися. ВЛК я пройшов буквально за дві години. І вже 19 грудня я потрапив на рівненський полігон. Там я пройшов БЗВП. Далі закінчив фахову підготовку на гранатометника. А після - приїхали представники 42-ої бригади й забрали до себе.

Ми кілька тижнів побули в розташуванні бригади, а потім нас відправили на Харківський напрямок. Жінка думала, що я ще знаходжусь у Чорткові, а ми вже тиждень були на Харківщині. Коли вона про це дізналася - мені дісталося на горіхи.

Лікар за наказом

Проте, у перші тижні на Харківщині мені сказали: збирайся, готуйся, поїдеш на курси бойового медика. До медицини я жодного відношення не мав. Знав тільки, що цитрамон - від голови, парацетамол - від температури, а вугілля - самі розумієте від чого. На навчанні було тяжко: я не розумів особливостей фармакології - які таблетки, які препарати давати. Але командир роти попередив: не дай Боже, ти не здаси - буде «весело». Завдяки його словам підтримки все вдалося.

Потім я повернувся назад у розташування, на позиції на Харківському напрямку. Оскільки вже мав ВОС, мене поставили виконувати обов’язки медика роти. Їздив із хворими - то туди, то сюди, роздавав препарати, щоб забезпечувати передній край усім необхідним.

Мій перший вихід на позиції тривав десять днів. Звичайно, було страшно. Бо перед тим я бачив усе лише в інтернеті - як воно відбувається. Було тяжко, бо треба тягнути купу речей. Ти не знаєш, наскільки йдеш, що треба брати з собою. Несеш все необхідне - від ковбаси до турнікетів.

На позиціях тоді знадобилося фактично все, що я взяв із собою. У першу чергу пішла ковбаса. Але з логістикою у нас було добре - через день квадрик доставляв все необхідне. Потім ми займалися мінуванням переднього краю, щоб у випадку прориву ворог не зміг підлізти до нас. Я був там, як медик, завжди на підхваті.

Саме тоді я усвідомив, що таке війна, що тут не можна ні на мить розслаблятися.

Хлопці мінували передній край. Ми з побратимом сиділи, пили чай. Його викликали по рації, щоб допоміг. Він вийшов — і буквально за п’ять хвилин стався підрив. Він підірвався на своїй міні.

Аналогічний випадок стався, коли ми сиділи у бліндажі й раптом почули вибух. По рації одразу передали, що є «трьохсотий». Я з побратимом схопили рюкзаки й побігли туди. Хлопці вже надавали пораненому допомогу. Виявилося, що він запускав «Мавік» із гранатою, та зірвалася при запуску. Його всього посікло. Ми замотали йому рани, позаклеювали всі дірки, щоб він зміг доїхати до евакуації. Погрузили його на квадроцикл, який ми називаємо «чаєчка». І відправили на «кораблик» - точку евакуації для поранених.

Боєць вижив. Був у шоці. В нього на шиї висів жетон від дружини й дітей. Я встиг прочитати, що в нього двоє дітей, і під час допомоги розмовляв із ним, казав: «Скоро все буде добре, поїдеш у відпустку, побачиш дітей». Він був радий. Через місяць після того він мені подзвонив і сказав «красно дякую!».

Наш побут на позиціях був організований навіть краще, ніж зараз тут. Там була «зеленка». Вже попередньо все окопано. Ми далі укріплювалися. На кожній позиції хлопці самі собі готували їжу, спальні місця облаштовували окремо. У кожного був спальник. Якщо виникала потреба в душі, обходилися водою — поруч було джерело, де ми могли спокійно набирати воду.

У бліндажі в нас був килим. Ми щодва дні пилососили його. Ніхто туди взутий не заходив. Якщо хтось приходив, так би мовити, з гостей, то ми змушували вдягати бахіли або перевзуватися в капці. Навіть коли комбат якось заїжджав, ми його все одно змусили вдягнути бахіли. Бо - він сам би прибирав після себе.

Було таке, що ми ліпили пельмені прямо на позиції. Качалки не було, то ми розкатували все протипіхотною міною для РПГ. Спочатку думали, що то будуть пельмені, але вийшли хінкалі. Всім сподобалося.

На позиції з нами був побратим із позивним «Борода». У нього була така здорова борода, що нагадував кадирівця. Ми тоді жартували, що хотіли зав’язати очі й руки, зняти на відео, ніби взяли ворога в полон. Самого «Бороду» ми б навіть не питали, чи він цього хоче чи ні. Але нам командування не дозволило цього зробити.

Я б землю покинув та в небі гойдав

Як так сталося, що я з медика перекваліфікувався у пілоти дронів? В армії ти сам не вирішуєш: тобі кажуть, ти їдеш. Але перед тим запитали, чи маю бажання. А я колись хотів навчитися цьому навіть для себе, щоб потім у побуті використовувати.

На Харківщині я пройшов десятиденний курс. Потім повернувся на КСП роти. Звідти ми доставляли логістику: ковбасу, цвяхи, медикаменти - усе, чого бракувало на позиціях, скидали з дронів.

Було таке, коли доставляли логістику, хлопці попросили, щоб я скинув їм гречку. Тож у пляшку насипали гречки, запустили «Мавік». Але був сильний вітер і дрон віднесло в бік ворожих позицій. Щоб не втратити борт, ми цю гречку скинули. Під*р подумав, що я там щось замінував, і прямо в ту ляшку гречки влупив ФПВ-дроном.

Потім я перейшов від логістики до «подарунків» ворогу. Усе це було на Харківському напрямку у 2024-2025 роках.

Найскладніше стало, коли на Харківський напрямок заїхали, здається, ЮТ-40[мається на увазі підрозділи “Рубікону”, що спеціалізуються на використанні ударних FPV-дронів VT-40 ]. Це саме тоді вони почали активно літати ФПВ-дронами й перекривати небо. Особливо взимку було тяжко - не можна було ні зайти до хлопців, ні вийти, ні зробити евакуацію.

Саме в той час у нас було троє поранених. Ми мусили їх витягнути. Вони йшли пішки, а евакуаційна група вийшла назустріч. Разом, крок за кроком, добралися до точки спішування. У бліндажі ми надали їм медичну допомогу. І головне - всі троє вижили, всі зараз живі й здорові.

Чи пам’ятаю я свого першого ворога, якого «замочив». Та я його, мабуть, і в очі не бачив, хіба що з дрона. Вони на Харківському напрямку ходили собі по відкритому, їхні позиції було видно здалеку. Тоді прилетів, скинув «подарунок», дивився, як вони бігають, метушаться. Видно було не дуже добре, бо зеленка густа, листяні дерева. Але ми знали, що вони там є, бо стояли їхні РЕБи: коли підлітаєш дроном, усе глушить. Ми інколи чіпляли вантаж і залітали в ті квадрати, скидали в різні місця. Але чи влучив - невідомо.

Переїзд на новий напрямок і нову спеціалізацію

Потім був переїзд на Новопавлівський напрямок. Там завдяки колишньому командиру роти я познайомився з НРК. Він подзвонив, каже: їдеш до хлопців - вони виїжджають НРК, будеш вчитися. Перші рази я просто сидів і дивився монітор, як вони керують. Потім уже дали покерувати.

Керування НРК відрізняється від керування «Мавіком». Наприклад, якщо сигнал пропав, НРК стоїть на місці. А коли на дроні пропало все - ти всліпу витягуєш його із тієї зони. І чи витягнеш, чи ні - хто його знає.

Коли говорити про бойову роботу, то я думав, що літатиму й на Новопавлівському напрямку. Але через високу активність і віддаленість розвідки це втратило сенс. Тому зараз працюю на НРК - доставляємо логістику.

Перед тим як ми виїжджаємо з НРК на позиції, ми завжди обкатуємо його по місцевості - і через ноутбук, і візуально, щоб бачити, як він проходить різні ями, горби та інші перешкоди. Їдеш, картинка неякісна, придивляєшся до всього. Здалеку думаєш, що це гілка, а під’їжджаєш ближче - може виявитися, що це не дрючок, а заміновано і можна підірватися. Тому будь-які незрозумілі предмети ми одразу об’їжджаємо.

Якщо раптом відрубує інтернет і зникає картинка, то я вже молюся, щоб це просто перезавантажувався Старлінк, а не НРК підірвався.

Перший НРК, який нам дали, був маленький, звичайна “риська”. Ми його завантажили й виїхали по маршруту. І тут різко пропала картинка. Потім вона відновилася, ми почали виїжджати далі, думали, що він у колії застряг. А виявилося, що ми наїхали на пелюстку” - усі колеса порвалися. Машина сіла на пузо й далі вже не поїхала. До доставки лишалося кілометр-півтора, але продукти хлопцям ми так і не довезли.

Воно лишилося там, бо місцевість була відкрита. Ми думали, чи йти забирати, чи ні. Але через кілька днів прилетів FPV і просто спалив його.

Другий випадок був схожий. Їхав тим самим маршрутом, але вже колеса ми виправили, закачали піною, щоб у разі чого вони трималися й машина могла їхати. Та це не допомогло. FPV перелетів і влупив прямо у Старлінк. Я тоді сказав керівництву: «Дякую, гарного дня, до побачення» і відразу відключився, щоб не слухати, який я «хороший». Дякувати Богу, що від командування я не почув жодних образливих слів чи докорів. І справді - краще вже дрони, ніж люди.

Я думаю, вже скоро настане той момент, коли на полі бою не залишиться «біологічних представників армії», а будуть лише дрони. Може, навіть до кінця року так і буде. Уявляю собі, як сидітиму вдома з пультом, керуватиму НРК, завозитиму логістику - і все.

Проте і минуле медика не давало про себе забути: був у нас випадок, коли боєць вийшов з бліндажа по посилку й наступив на міну. Осколки посікли руку, він повернувся назад у бліндаж, розгублений і не знав, що робити. Ми по рації передали інформацію, заспокоїли його й надали першу допомогу. Турнікет не накладали, бо не було критичної потреби - діяли так, щоб зберегти кінцівку.

Взагалі, хлопці їздять на навчання, проводять заняття, то вони по такмеду все знають. Їм розказуєш, показуєш, інші підрозділи з батальйону теж навчають. Звісно, буває таке, що дехто турнікет бачить, як уперше. Та коли дійсно треба накладати турнікет чи надавати комусь допомогу - хлопці виконують усе на відмінно.
А ще на Новопавлівському напрямку трапилася наступна історія. Якщо не помиляюсь, це було 15 листопада. Туман стояв такий густий, що далі ніж на п’ять метрів нічого не видно. І тут чую по рації, що ворог штурмує, пілоти передають, що біля них під’їжджають танки. Нас попереджали, що ворог готується до штурму, проте він зайшов не з того боку, де ми його чекали

Відтак ніхто не знав, що робити з тими танками. Бо тоді там були тільки пілоти без засобів протидії техніці, вся піхота зосереджена на передньому краю. Тож ворожу колону зупинили саме скидами та ФПВ. А вже далі добивали «вампірами» або «Бабою Ягою».

А що мені більше подобається: НРК чи «мавік»? Є третій варіант. Вдома, біля жінки, лежати. Щоразу, як до неї їду, думаю: «Ну навіщо мені туди повертатись?» Звісно, страшно. Покажіть того дурного, що не боїться. Але потім розумієш, що там же хлопці, як їх кинути?

Читайте також : У селі неподалік Рівного під час святкування Івана Купала зібрали 24 тисячі гривень для воїнів (ФОТО)

На зображенні може бути: текст