Олександр на псевдо «Айболіт» родом Володимиреччини. До війни працював анестезистом у місцевій лікарні. Повномасштабне вторгнення застало його просто на зміні.

«Я працював добу. На другий день, коли відпрацював, пішов до ТЦК. До добровольців — рішення було швидким і без довгих роздумів», — згадує він.

Відтоді — у строю Збройних сил України. Спочатку — фельдшер у медпункті, згодом санінструктор 104 бригада тероборони ЗСУ "Горинь". За плечима — Бахмут і Куп’янський напрямок. Одна з евакуацій врізалася в пам’ять найбільше.

«Тоді в рацію пролунало: є «300-ті». Разом із напарницею виїхали. Нам назустріч виїхав пікап. Вивезли хлопців, яких могли. Переклали в свій медевак — і одразу на медроту. Одному — осколок у спину. Іншому — лице обпалило. В одного — майже відірвана нижня кінцівка, відкритий перелом. У третього — ключиця», — згадує Олександр.

Позивний у нього — «Айболіт». Історія проста: ще в лікарні старші колеги жартували: «Спочатку — доктор, доктор. Я кажу: я не доктор, у мене немає вищої освіти. А вони: значить, будеш Айболітом». Так і причепилося — спершу в цивільному житті, потім і на війні.

Вдома на нього чекають дружина і двоє синів. Старший, Владислав, живе на Кіровоградщині — йому скоро дванадцять. Молодшому, Володимиру, було лише шість місяців, коли батько пішов на війну — зараз йому чотири. Наразі Олександр планів на майбутнє не будує: «Приїхати додому. А далі — час покаже».

Пишаємося!

За матеріалами Сили територіальної оборони ЗСУ