Вікторія з Рівненщини та Інна з Волині — дві жінки, яких об’єднала велика війна. Сьогодні вони служать у 23-му інженерно-позиційному полку та щодня тримають свій фронт на кухні, забезпечуючи бійців гарячою їжею навіть у найскладніших умовах ротацій. Попри труднощі, вони продовжують мріяти про мир, підтримувати побратимів і вірити в Перемогу України.

Якби не війна, то вони навряд чи зустрілися б. Вікторія з Рівненщини й Інна з Волині - дві жінки з різними поглядами, характерами та життям. Але після 2022 року їхні особисті світи, як і мільйони інших, змінила одна дата - початок великої війни.

Сьогодні обидві носять піксель і служать у Збройних силах України. Їхні руки замість букетів чи манікюру тримають каструлі, казани, ніж, сухпай і відповідальність - годувати тих, хто укріплює оборону України.

Вікторія мобілізувалася у листопаді 2023-го. Інна - підписала контракт у квітні 2024 року, а потім поїхала до Великої Британії на базову військову підготовку. Зустрілися вони на кухні одного з підрозділів 23 інженерно-позиційного полку.

Відтоді їхній фронт: гарячий цех, кухонний інвентар на безліч людей і день, який починається раніше за сонце.

О 4–5 ранку вже на ногах. Готуємо, подаємо, миємо, знову готуємо. А ввечері ще треба підготувати продукти на завтра, - розповідають посестри.

Не раз жінки їздили на ротації, на Схід. Крайня ротація була не просто складною - вона випробовувала на міцність.

Довго не було води - возили з сусідніх населених пунктів. Коли проблему закрили, зникло світло. Вісім днів не було. Але нічого, ми вже до всього звикли. Краще без світла, ніж з м0ск@лямU, — усміхається Вікторія, згадуючи ротацію.

Генератор ставав серцем кухні - запускав плиту і продовжував роботу, бо їжа для воїнів - це не просто побут.
Меню жінки формують не просто зі списку продуктів, а з думкою про тих, кого годуватимуть - про побратимів.

Борщ, мамина запіканка, «Олів’є», «шуба»… Щоб хлопці і дівчата могли хоч на хвилину відчути дім, - додає Інна.

На Великдень цього року «кухарі в пікселі» створили ціле свято: голубці, домашні ковбаси, сирна бабка, фарбовані яйця.

Хотіли дати відчуття свята. Бо навіть там - воно має право бути, - говорять військові.

Серед гуркоту й «звуків війни» є ще одне джерело підтримки - місцеві жителі.

Вони не втрачають віру і надію. Буває питають, як і чим можуть допомогти. Є добрі люди всюди. І це дуже тішить, - наголошує Інна.

Життя на Сході навчило їх цінувати просте. Але мрії - у кожної різні.

Я мрію повернутися до мирного життя», - тихо каже Вікторія. «А я залишусь служити - контракт є контракт, - відповідає Інна.

Та коли запитуєш: чого хочеться найбільше - вони говорять синхронно: «ЩОБ ЗАКІНЧИЛАСЬ ВІЙНА».

Для Інни ця фраза ще болючіша. Кілька місяців тому її брат зник безвісти на Покровському напрямку. Вона чекає. Вірить. І продовжує служити.

Після паузи продовжуємо говорити про війну і виклики, які стоять перед захисниками. Згадуємо про побратимів, їхню підтримку і теплі спогади одні за одним оживають перед очима. Військові посміхаються - вперше за розмову.

Після Перемоги хочемо в Карпати. Просто помовчати. Послухати тишу, - кажуть військові кухарі.

Ту тишу, яка буде заслужена. Яку не розриватимуть звуки ракет чи «повітряної тривоги». Ту, яка означатиме -
УКРАЇНА ВИСТОЯЛА!

23 інженерно-позиційний полк