Владислав Андрійович Олексійовець із міста Дубровиця, Рівненська область, загинув 26 лютого 2025 року поблизу Гуляйполя на Запорізькому напрямку, рятуючи поранених побратимів.

Ворог накрив позицію вогнем із РСЗВ “Град”. Загинули всі. Це був момент, у якому Владислав залишився поруч зі своїми — до кінця. Йому було лише 25 років...

Позивний — MUSHKET. У 75-му окремому лицарському батальйоні “Mahno Group” 102-ї бригади територіальної оборони ЗСУ його знали як командира розвідвідділення, як надійного побратима, як сильного і відважного лідера. До лав ЗСУ Владислав вступив добровольцем у квітні 2024 року.

Він не шукав безпечних шляхів. Завжди був попереду — рішучий, відповідальний, справжній. Він не встиг урятувати — але не залишив.

Вдома на нього чекали дружина Софія і маленький син Мирон, якому 23 травня виповнилося лише 2 роки. Владислав мріяв виховати його, передати йому гідність, силу й любов до України. Тепер Мирон зростає з іменем тата в серці — як приклад мужності.

Невимовний біль ця втрата принесла мамі Владислава — Олені. Вона виховала справжнього чоловіка, в якому було стільки світла, доброти й сили. Він був її опорою, її сином, яким вона пишалася.

Після загибелі Владислава у той самий батальйон пішов служити його вітчим — Віталій. Він був для Владислава як рідний батько. І саме в пам’ять про нього, з болем у серці, Віталій вирішив продовжити справу сина — стати в стрій, де той віддав життя.

Сьогодні рідні, побратими та тисячі українців закликають Президента присвоїти Владиславу звання Героя України (посмертно).

Підписати петицію можна тут: https://petition.president.gov.ua/petition/246972

Кожен підпис — це знак того, що країна пам’ятає. Що вона вдячна. І що Герої — живуть у нашій пам’яті.