Івану з позивним «Тихий» — лише 22. Він родом із села Олександрія на Рівненщині.

Про це повідомили на сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ "Горинь".

Навесні 2024 року підписав контракт на службу в 61 батальйоні ТРО ЗСУ 104 окремої бригади «Горинь». Уже через кілька місяців після цього потрапив у російський полон — на Куп’янському напрямку.

У нічній засідці Івана оточили семеро ворогів. Один удар прикладом — і молодий боєць опинився в полоні. Дев’ять місяців — без зв’язку, у бетонних камерах, під щоденними тортурами. Побої, шокери, допити, холод і голод.

«Їжа — кілька ложок пересоленої каші. Примушували віджиматися, били дубинками. Я бачив, як деякі сиділи роками — і думав, мабуть, і я так», — згадує Іван.

Вижити допомогла віра та сестра Оля. Саме вона не зупинялася ні на день. Від першого дзвінка Івана вона почала боротися: зверталася до СБУ, домоглася визнання його полоненим, включення до списків на обмін.

Через 9 місяців у камеру зайшли з прізвищем. Іван думав, що його везуть у нове СІЗО. Але побачив Червоний Хрест — і зрозумів: він їде додому.

Зараз Іван перебуває на реабілітації. Каже, що поки хоче побути вдома, але згодом планує повернутися до служби: «Є борги перед тими, хто не повернеться більше. Є сенс далі».

Про свободу він говорить коротко, але щиро:

«Свобода — це як народитися заново. Це дихати. Це не боятися. Це просто — бути. Перемога? Це не фанфари. Це коли ніхто більше не потрапляє туди, де був я. Коли більше не треба когось визволяти. Коли кожен — вдома»