Дмитро на позивний — «Донбас» у 2022-му разом із родиною покинув рідну Донеччину. Не втікав — рятував. Сьогодні він - боєць 59-ого окремого батальйону сил ТрО «Поліська січ» 104 окремої бригади ТрО Рівненщини. Понад рік - у строю: Запоріжжя, Куп’янськ, Сумщина. Його тил — дружина, син Матвій і донечка Емілія, яка ще жодного разу не обіймала тата. Це історія про втрату дому — і про боротьбу за новий.

Повідомляють у пресслужбі бригади

Залишити все — щоб зберегти найважливіше

“Я народився і виріс на Донеччині. Працював на залізниці слюсарем-оглядачем вагонів. Було все: робота, дім, родина. Але у 2022-му, коли росія пішла повномасштабною війною, ми з дружиною, сином і батьками сіли в авто й поїхали в нікуди. Переїхали на Рівненщину. Це був єдиний правильний вибір — щоб урятувати свою сім’ю”.

«Я з Донбасу. Якщо треба — піду»

“На новому місці я вже працював. Але коли прийшла повістка — не ховався. Я прийшов у військкомат і сказав: «Я готовий». Так я опинився у 104-й бригаді. Служу вже понад рік. Бо не можу просто стояти осторонь”.

Стрій — це більше, ніж робота

“Служба — це нелегко. І фізично, і морально. Не завжди вистачає озброєння, не завжди є чим працювати. Але колектив — це окрема сила. Побратими стали родиною. Найважче — втрачати. Коли ще вчора жартував із людиною, а сьогодні її вже нема — це б'є глибоко”.

Запоріжжя. Куп’янськ. Сумщина. І далі — за наказом

“Був на різних напрямках: від Табаївки до Сумщини. До війська не стріляв навіть у тирі. Тут навчився. Кажуть, маю хист. Але головне — не точність. Головне — витримка. І відповідальність за тих, хто поруч із тобою в окопі”.

Родина — мій тил і мій біль

“Моя дружина теж із Донеччини. Наш син Матвій — йому 9, і він дуже важко сприймає мій від’їзд на бойові. Часто хворіє, мовчить. Учителька каже — ніби замкнувся. А донька Емілія ще зовсім маленька. Але я знаю, заради кого я тут”.

Життя до війни було іншим. Але я мрію повернутись до нього

“Я любив спорт: футбол, вільну боротьбу. Хобі особливого не мав — просто цінував спокій. Сьогодні найбільше мрію саме про це — про мирне життя.

Додому хочеться. Але поки що — неможливо

“На Донеччині залишилась лише тітка. Живе під обстрілами. Якщо стане критично — вивозитимемо. А я... я би хотів повернутися. Але поки що — це лише мрія. Доки на Сході ворог — дому немає”.

Зі Сходу — і в строю

“Кажуть, що з Донбасу не воюють. Це неправда. У мене багато друзів — пішли. І багато хто не повернувся. Ми не могли мовчки дивитись, як нищать наші міста. Кожен робить свій вибір. Я зробив свій”.

Вірю в перемогу. Але треба більше, ніж віра

“Перемога буде! Але вона буде важкою. Люди готові. Я хочу, щоб мої діти росли в Україні, а не в окупації”.