Увесь свій воєнний шлях 37-річний Тарас Драко з села Велика Любаша пройшов пліч-о-пліч з двоюрідним братом Сергієм Шевцовим. До війни разом працювали на будівництві у Франції, а потім пішли разом до військкомату. Служили в десантно-штурмовій бригаді на Донеччині. Коли Тарасові під час штурму пошматувало ногу, брат організував порятунок і разом з іншими бійцями під постійним ворожим вогнем ніс пораненого до евакуаційного авто. І речі йому в госпіталь прислав. А за кілька днів командир повідомив, що Сергій Шевцов загинув.

 Історію захисника розповіли на сторінці Костопільської міської ради.

Що таке війна, Тарас Драко відчув під час АТО. Його призвали у серпні 2014-го. Служив на Луганському напрямку навідником протипіхотного кулемета у складі 24-ї механізованої бригади. Через 13 місяців демобілізувався, поїхав у Францію, де 7 років пропрацював на будівництві. У їхній будівельній бригаді працював і Сергій Шевцов.

«24 лютого 2022 почалася війна, я був удома. Наступного дня мав їхати у Францію, віза була відкрита з 25 лютого. Натомість пішов у військкомат. Тоді був великий наплив охочих боронити країну, мені сказали чекати. Повістка прийшла на початку 2023 року. Ми з братом в один день їх одержали, він на той час повернувся з Франції. Разом пройшли медкомісію, сказали ще кілька днів чекати. Та не встигли ми відійти на 100 метрів, як надійшла команда повернутися - вже виїжджаємо. Ми хотіли разом служити й потрапили у 80 десантно-штурмову. Відтоді аж до його загибелі ми були разом», - розповів Тарас Драко.

Від одержання повістки до дня, коли хлопців висадили у навчальному центрі біля Чернівців, минуло усього три дні. Упродовж двох з половиною місяців були дуже активні заняття, хлопці з передової готували новобранців до першого контрнаступу. Умови були жорсткі: холодно, грязюка, попід ліжками у наметі постійно стояли калюжі, відпочинку майже не було.

«А потім посадили нас у поїзд зі звичайними плацкартними вагонами і повезли. Два тижні злагодження в Житомирі – і на Костянтинівку (Краматорський район Донецької області). Поселили в покинутих хатах, ми ще й платили за це житло. Кому – не знаю, може, з нас просто гроші взяли.

І хоча я був в АТО і знав, що таке вибухи і свист куль, але то було не порівняти з цією війною. Я розповідав хлопцям, попереджав, що буде жорстко. Вони сміялися. Та коли ми приїхали туди, стало не до сміху. У Костянтинівці кілька виходів були в обороні. Пішли перші 300-ті і навіть 200-ті. Бачив усе, і збирати, і виносити доводилося загиблих. То були «квіточки», далі почалися штурми. Нашим завданням було просуватися до Кліщіївки, вона на той час була окупована. Спочатку з посадок ворога вибивали, потім мали брати Кліщіївку. Я був командиром штурмової групи, разом з іншою групою ми першими мали зайти в село, зайняти і зачистити 5-6 будинків.

Наказ про збір одержали 10 липня о 2-ій ночі. На австралійському Bushmaster для перевезення піхоти заїхали на точку, далі пішки. Дрони лише починали використовувати, ми ще могли групами пересуватися», - пригадує боєць.

На світанку почали літати ворожі розвідувальні дрони, запрацювала ворожа артилерія. Хлопці одержали наказ і пішли на штурм. Зайшли в село, закріпилися за першим будинком, інші хати зайняли швидко і без втрат. Ворогів, які сиділи у погребах, закидали гранатами і поступово зайняли оборону. Мали просунутися далі і зайняти ще два будинки, але тут противнику прийшла підмога, наших бійців взяли у на півкільце. Почався ближній бій.

«Мій земляк одержав поранення. Я хотів йому допомогти, вибіг з-за рогу дому – і одержав в обличчя уламками цегли. Різко розвернувся – і відчув, як в ногу прилетіло. Розірвалася граната, мене відкинуло. Поранило нашого командира, важких уже троє було. Дивлюся я на свою пошматовану до кісток ногу і розумію, що я вже не боєць. Лежу і бачу, як у мене цілиться російський боєць. У цю мить його застрелив мій побратим Сергій, а невдовзі і сам загинув, по ньому з танка попали. Мій брат Сергій був у резерві, і хоч не мав права, прибіг мене витягувати. Де взяли ноші, не знаю, але мене понесли. Над нами висів ворожий дрон, бій ішов постійно. Я падав з нош і кричав хлопцям, щоб покинули мене. Джгут, яким ногу перетиснули, сповз на відкриту рану, боліло просто нестерпно. Тягли нас, трьох важкопоранених, години дві. Мене витягли брат, наш лікар і двоє хлопців, які щойно з Британії з навчання повернулися. Машина вже заведена стояла. З нами була 22 бригада, теж поранених принесли, і місця вже зовсім не було. Тож закинули мене на дах Bushmaster, ще двоє бійців мене тримали, щоб не звалився. Потім я дізнався, що коли ми поїхали, в окоп прилетіла міна, лікар і ті двоє хлопців загинули. Брат залишився живий, повернувся до своїх», - поділився Тарас.

Пораненого ще кілька днів возили по лікарнях. Більше тижня без одягу, без речей, без будь-якого зв’язку. Усе залишилося в Костянтинівці. Брат повідомив матері про поранення, однак дзвонити було нікуди, поки пораненому захиснику нарешті привезли його речі і телефон. Коли у Тараса в лікарні з’явився зв’язок, він дізнався, що його брат Сергій Шевцов загинув.

Тарас переніс кілька операцій, лежав майже три місяці. Потім приїхали друзі і автомобілем перевезли його додому, у Велику Любашу. На той час він потроху вже ходив на милицях. Ще три місяці провів у лікарняній відпустці вдома, під наглядом мами, вчився ходити.

На ВЛК у Львів боєць уже їхав сам, маршруткою. Йому встановили групу інвалідності й визнали придатним для служби у тилу. Порадили шукати собі частину для проходження служби. Десантно-штурмові війська, каже, важко відпускають своїх людей, але його, хоч і не одразу, таки перевели. Уже рік боєць служить на Костопільщині, за місцем проживання.

«На війні бояться всі, це правда. Коли йдеш і знаєш, що кожної секунди тобі може прилетіти – це страшно. До тої миті, поки вступиш у бій. В бою ти зосереджений на задачі і про страх не думаєш. Відпускає після бою: тебе колотить, ти куриш і думаєш про все, що сталося. Я досі погано сплю, «воюю» ночами. До психолога не звертався, хоча розумію, що мені це потрібно. Я й зараз маю проблеми з ногами, але вважаю, що витягнув щасливий білет: усі, котрі рятували мене від загибелі, невдовзі загинули. З тих, з ким разом навчання проходили, майже нікого в живих не залишилося, лише кілька таких, як я, хто важкі поранення одержав», - з сумом констатує Тарас Драко. - Після війни я неодмінно поїду до Сергія, який врятував мене за мить до смерті, але сам загинув. Відвідаю його могилу».