Корінний киянин, народжений 1964 року, Владислав пішов до армії як «важкий підліток» далекого 1982 року.

Ті буремні часи залишили надто великий тягар на серці Душмана. Адже молодих людей на вертушках направили «туди, де тепло».

Ніхто не знав, що зустріч буде занадто гарячою: вони попали під обстріл в Афганістані. Так почалася історія молодого розвідника, що попав у самісіньке пекло чужої війни.

Вони проводили рейди по виявленню «духів», зачищали кишлаки та прикривали супровід наших колон. Надто тернистим був той шлях молодого українця, який після отриманих травм та контузій у 1984 році був списаний з військового обліку за станом здоров’я. Так молодий розвідник став звичайним водієм.

Повномасштабне вторгнення 58-річний Душман зустрів у Києві. Вивізши родину в безпечне місце, повернувся штурмувати ТЦКСП. Спроб призватися до війська було багато, але він не здавався, і таки був поновлений на військовій службі. І знову наш Владислав не схибив собі та став розвідником. Досвід, отриманий раніше, давався взнаки.

Страшно - завжди! А по-іншому я і не думав! Це було якось автоматично (прийняття рішення йти захищати Батьківщину)! Де ж іще я мав бути?

У складі свого невеличкого підрозділу розвідники «тихо пройшли» Чорнобиль, Сумщину, Харківщину та «пішли» на Донеччину. І вже там нашого Душмана знову підвело здоров’я – його визнали «обмежено придатним до військової служби».

Втративши можливість виконувати бойові завдання, Владислав був переведений до Рівненського обласного ТЦКСП. Неймовірний розвідник став стрільцем.

Душман не хоче говорити про себе багато, слова з нього треба просто витягувати, як і не хоче показувати свого обличчя, бо він аж ніяк не вважає себе Героєм. Він просто стверджує, що захищати свою Батьківщину має кожен. Зате з гордістю розповідає про дружину-волонтера, яка не покладаючи рук плете «кікімори» для розвідників, готує окопні свічки та не уявляє себе іншою!

За матеріалами Рівненського обласного ТЦК та СП