Час тут не має влади. Він спиняється, поступаючись місцем умовності й вигадці. І простір тут як глина: місце дії змінюється як в калейдоскопі, а географічна точність не має жодного значення. І віра в запропоновані обставини не залежить від рівня твоєї чутливості, причетності та відкритості – адже тут зроблять усе, щоб ти жив цією вигадкою. Хоча б один вечір, хоча б ті 2 години вистави, на яку ти прийшов.

А починається усе із зачарування архітектурою та стилем. Мармурові колони, позолота на візерунках, вигадливі канделябри, сонцеподібна люстра із переливами скелець, багряний колір стільців… Не можна не почувати себе чужоземцем з іншого світу, коли приходиш сюди, весь заклопотаний своїми буденними справами. Згодом, поринаючи в театр як у тягучу матерію мистецького космосу, вже не маєш змоги відірватися, і все, що здавалося до того справжнім, стає неважливим, наче з іншого, зовсім чужого життя, а те, що на сцені – єдина тепер лиш реальність.

Все почалося навіть не з 1939, саме цей рік вважають початком українського обласного професійного театру. До того, як на нині Театральній площі постало величне приміщення храму Мельпомени, у Рівному залюбленим місцем світської публіки був театр єврея Зафрана (тепер вулиця Петлюри), який з’явився у 1908 році. У 20-их роках його переобладнали під кінотеатр на вимогу часу, а у 1944 будівлю розбомбили нацисти.

Втім улюблене місце розваги, розвитку і спілкування – театр – не міг не існувати в Рівному. Тож до 1960 року актори ставили вистави в імпровізованому театрі, який був офіцерською їдальнею для німців (знаходилася вона на сучасному проспекті ім. генерала М. Безручко).

Тодішній очільник театру вивіз із тільки-но звільненої від нацистів Німеччини театральні крісла і костюми до Рівного. Першою ж виставою у новому приміщенні стала «Ой, не ходи, Грицю…». Війна внесла свої корективи у світ рівненського театру.

Більшість акторів покидають місто, частина з них працюють у новоствореному нацистами театрі, решта ж – ними й розстріляна… Лишень у 1961 році всім нині знане, величне і показне приміщення з колонами на сучасній Театральній площі відчиняє свої двері для поціновувачів драми.

Напевно, такими вже спраглими до видовищ театрального штибу були рівняни, актори ж – такими вірними професії, що навіть трагічний для міста 1978 рік, коли сталася масштабна пожежа у будівлі театру, зруйнувавши саме приміщення, не зміг зруйнувати мистецького життя.

Ходили легенди, що загоряння сталося через недопалок, необачно кинутий десь поблизу сіна, яке ж опинилося у стінах театру через необхідність там поселити «приму» вистави «Собор Паризької Богоматері» – козу, з якою виступала Есмеральда. Втім документи свідчать інакше: театр підпалили навмисне. Якби там не було, та згарище прибирало усе місто.

Тим часом, пори такі труднощі, трупа театру не розбіглася, і виступала на сцені міського Будинку культури. Декораціями і костюмами допомогли сусіди – луцький театр. У 1983 році драмтеатр знову відкрили після відбудови. Саме до 700-річчя міста. Таким ми і бачимо його нині: з італійськими люстрами та штучним мармуром, метод створення якого винайшли саме у Рівному, під час проектування театру…