Але домагання бувають різними і не обов'язково повязані із сексуальністю. Домагатися можуть не тільки на вулиці, чи в транспорті, але і на роботі, домагання можуть бути психологічними і фізичними. Це небажані зауваження, жести, міміка або жарти з приводу раси, національності, релігії, статі, віку, інвалідності, сексуальної орієнтації, сімейного стану та інших ознак, які можуть бути підставою для дискримінації; погрози і залякування на основі раси, національності, релігії, статі, інвалідності та ін.; небажані фізичні контакти (поплескування, пощипування тощо). І такі домагання можуть стосуватися не тільки жінок, але й чоловіків. У світі вже давно існує термін, який усе це описує і за яким навіть відкривають кримінальні справи. Термін, який тільки вивчають сьогодні українці.

Після цього я почала уникати його і на роботі. Додому і до метро ходила в супроводі колег, мене чомусь це тривожило, просила , аби на роботі мене обмежили в контактуванні із ним. А потім трапилося найгірше. У мене була позапланова робота вночі ( журналістика непередбачувана). Я добиралася до місця на таксі, він же ж — своєю автівкою. Робота затягувалася, і, фактично, ми закінчили нашу працю далеко за північ. І найгірше, що мені треба було повернутися на роботу. І йому, відповідно, теж. Хотіла викликати таксі, та він сказав, що це по-дурному їхати в одне місце різними автівками.
Сідала в машину, а руки від страху викручувало. В машині він мовчав. Було враження, що він сам зі собою бореться. А тоді він звернув в безлюдне місце і спробував мене зґвалтувати. Йому це не вдалося, але я в подертому одязі і з розбитою губою вискочила з машини. Навіть не знаю, як я це тоді зробила і вибігла на проспект. І так бігла по освітленій вулиці, поки стало сил. Чесно, я навіть не пам'ятаю, як добралася додому.» На цьому історія Ольги не закінчилася. Вона не пішла у поліцію, не написала заяви. Зранку загримувалася і пішла на роботу. Розказала смішну історію, як впала і яка вона незграба. Уникала чоловіків та й взагалі всіх. А за тиждень зауважила, що всі почали перешіптуватися, колеги замовкали, коли вона проходила повз. Ольга ловила дуже часто осудливі погляди на собі, а пізніше під час розмов співробітники почали вставляти ремарки двозначні, які призначалися ій — «розпусниця», «ну так, не всі знають, де гальма».

Ольга за три місяці звільнилася. А потім дізналась, що кривдник упродовж місяця розповсюджував брудні плітки, хвалився «досягненнями» серед чоловіків, а жінкам розказував, що Ольга фактично вішається на шию і ледь не роздягається в його присутності. Історія Ольги, напевно, не поодинока, і, як запевняє жінка, вона швидше за все була не єдиною жертвою цього чоловіка. Втім, ніхто, і вона в тому числі, так і не поскаржився на нього. Та й зрозуміло чого. Якщо піти до поліції, то з доказів — лише розбита губа і подертий одяг. Але жодного свідка. Якщо розказати роботодавцю, то щонайбільше можна сподіватись на звільнення кривдника і, до речі, самої ж жертви.

Зізнання голлівудських зірок підняли іншу хвилю звинувачень, які стосувалися інших зірок. Деякі були наклепом, інші — справжні. І навіть те, що більшість з випадків трапилися 10-15 років тому, цих людей притягли до відповідальності. У нас про таке можна лише мріяти. Мало того, в Україні роботодавці часто не знають, що відбувається з їхніми колегами.

Звичайно, харасмент — явище розповсюджене. І багато хто намагається уникнути цього звільнившись з роботи. Хтось вважає таке рішенням проявом слабкості, інші вважають, що краще створити резервацію для «таких людей, які принижують і домагаються інших», тому звільнення єдине хороше рішення, допоки держава на рівні законів не почне захищати своїх громадян.

Наша інша історія — це яскравий приклад психологічного харасменту. І є зовсім свіжою, адже відбувається просто зараз.
Катерина, вже четвертий десяток працює на одному місці — заступником керівника цього мережевого відділення. Зі слів родичів і друзів, любить свою роботу і виконує її якнайкраще. Втім, вже кілька місяців потерпає від цькувань людини, яка є менеджером цілої мережі. «Він вкотре вимагає від мене написати заяву на звільнення. Мовляв, мої знання та досвід не відповідають займаній посаді заступника начальника відділення. Всі 39 років відповідали, а зараз ні.»
Тобто, звільнити за невиконання обов'язків не може, адже людина виконує роботу добре, скарг на її працю немає. Але менеджерові, з невідомих причин, а можливо й відомих, наприклад, хочеться когось «пристроїти», і він вдається до психологічного харасменту.
«Нещодавно між нами відбулася чергова перепалка і я навідріз відмовилася писати заяву на звільнення. Чому я це маю робити? Є якісь скарги на мою роботу? Покажіть. І тоді він мені заявив: «Хочеш війни? Буде війна!». Відтоді посадовець звертається до жінки лише на «ти», хоча вона від нього старша на 16 років. При кожній нагоді виказує зверхність, вживає нецензурні слова до неї. За словами Катерини, не раз кидав такі фрази в присутності інших як «її місце касиром в туалеті працювати», «вона на базарі має працювати», а в очі говорив «в тебе дурна голова і брехливі очі». Звичайно, такі цькування принижують гідність людини.

В Україні діє закон про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. І там є багато гарних зауважень, що таке харасмент і що можна розглядати як цькування. Але скільки жертв звернулися до поліції? І скільки справ було доведено до суду?

Ще менше вироків за іншою статтею ККУ – 161-ою, де йдеться про порушення рівноправності громадян залежно від їх расової та національної приналежності, релігійних переконань чи інвалідності. Ці жертви теж не поспішають скаржитися поліції. У державному реєстрі судових рішень за останні 5 років на Львівщині таких вироків усього лише 22.
Є ще одна стаття в кримінальному кодексі України – 154-а, де йдеться про змушування (примусово) до статевого зв'язку. Це фактично і є перефразоване значення харасменту, і, за версією адвокатів, ми могли б розглядати такі справи в Україні, посилаючись на цю статтю. Та уявіть, від часу існування реєстру судових рішень немає ЖОДНОГО вироку за статтею 154 ККУ. Саме так, українські жертви харасменту воліють мовчати, аби уникнути осуду суспільства, а саме осуду найближчих, які б мали їх підтримати, а не цькувати ще більше на кшталт: «нащо ти соромиш нашу родину, нащо ти то всьому світу розказуєш» чи ще гірше «ти точно його провокувала і ти цього сама хотіла». Саме тому ніхто не поспішає скаржитися і кривдники про це знають, їм це на руку.

Усі історії наших героїв непрості і дуже неприємні. Але ця історія — це, радше, зламані дитячі стереотипи про вчителів. Адже вчитель — це еталон, він завжди правий, завжди є прикладом, а насправді — така ж людина як і решта.
І наша наступна історія це вкотре доводить. Іван закінчив історичний факультет. Допоки вчився в аспірантурі, підробляв в забігайлівках великого міста, мав різні підробітки. Після навчання з мегаполісом не склалося, йому довелося на певний час повернутися у своє рідне містечко, де трохи менше 50 тисяч мешканців. І, аби не сидіти вдома, пішов вчителем в одну зі шкіл. У цій містечковій школі 85% колективу – жінки. Різного віку — і ті, які за кілька років підуть на пенсію, і ті, що тільки закінчили університет. Але здебільшого середній вік — 30-40 років. Іванові на той момент було 26, неодружений, місцевий. «Я ось вам розповідаю, і досі не вірю, що я це комусь розказую. Мої батьки досі вважають, що я просто мав піти до директорки, ДИРЕКТОРКИ, яка теж жінка, і поскаржитися. А що я міг тоді сказати? Що пристають вчительки? Ну ось бачите, це навіть у вас викликає усмішку. І так всі сприймали. Допоки це не дійшло до абсурду!»

Усе почалося з того, що колектив сприймав Івана як хлопчика. Одна частина жіночого колективу намагалася опікуватися ним. Так по-материнськи. Інша сватала періодично до своїх племінниць/доньок/подружок. Ще одні, які, власне, стали причиною звільнення Івана, почали психологічно тиснути на нього. «Історій було багато, я зараз всіх не згадаю, бо це було майже 10 років тому. Але на свій захист скажу, мене дуже добре виховали батьки, і я якось не звик до того, що на жінку можна кричати чи некоректно до неї звертатися. Розкажу вам один випадок, який мене просто збив з пантелику, це вже після кількох місяців схожих ситуацій було. Наприклад, вони могли навмисно при мені говорити про інтимні речі, про менструації чи ще щось. Про що я в принципі не мав би знати, хоча самі розмови можна було ігнорувати. А одного разу вони купили упаковку гігієнічних прокладок. ЇЇ подарувати мені в очі вони побоялися, то залишили подарунок в учительській, з написом «Щоб ти не випадав з колективного настрою». Не знаю, навіщо вони так робили. Може, їм уваги від мене бракувало або взагалі уваги від їхніх чоловіків. Такі от «сюрпризи» чи розмови були не поодинокі. Були періоди загострення, тоді я спробував поговорити з однією з колег, вона мені в очі розсміялася і сказала «Ти образився? Боже, ти мій малюк! Як же ти одружуватися будеш?»

Психотерапевтка Лариса Дідковська переконана: потрібно бути уважним до оточуючих і пам'ятати, що ваша надмірна увага, дотики чи жарти можуть бути для когось болісною травмою. «Коли ми когось любимо і кажемо цій людині — вдягнися, бо змерзнеш! — це є насилля, але це одна форма насилля. А інша форма, небезпечна, токсична — така як харасмент, який отруює життя. І те, що треба пам'ятати — в цьому стосунку є двоє учасників. Є хтось, хто чинить це насилля, і є хтось інший, хто на це погоджується, або хтось, хто цьому не протидіє. Тому найважливіше, аби не стати жертвую харасменту, треба мати арсенал засобів, особистісних якостей, технік, прийомів чи можливостей, які подбають, але ВАШИМИ зусиллями».

Якщо говорити про світову практику, то загальна кількість зафіксованих скарг на харасмент росте. Наприклад, в США дослідний центр ЕЕOC виокремив 7 тисяч таких випадків і зазначив, що жертвами харасменту стають з наступних причин.

І ще цікава статистика також від центру EEOC: близько 17% жертв харасменту — це чоловіки. З сексуальним харасментом на роботі стикаються щороку до 85% американок, а, як свідчить дослідження The Washington Post і ABC News, до поліції звертаються лише 42%.