Свій шлях лікаря Михайло почав у Желдецькій амбулаторії. Маленьке село Кам'янка-Бузького району, де мешкає всього 650 людей. 2016 року після інтернатури Михайло вирушив до медзакладу, якому присвятив наступних два роки. Зараз лікар пригадує те, що побачив спочатку: амбулаторія була в досить хорошому стані – невелике приміщення зі скромним ремонтом, чисте й охайне.

«Мене привезли, представили колективу й залишили. Усі колеги старші за мене. Ми почали спілкуватися», – згадує Михайло.

Тож почав більше говорити з людьми. Доки можливості закупити нове обладнання не було, Михайло переконував мешканців села, особливо старших, у разі необхідності їхати до районного центру й там здавати аналізи крові, робити рентген, проходити обстеження в спеціалістів, уже з результатами повертатися назад і спостерігатися в місцевій амбулаторії.

Налагодилася й комунікація з колегами. Усі стали єдиною командою й готувалися до медреформи – підписання декларацій, оновлення обладнання. Пацієнти були лише «за», пригадує Михайло. «Сімейний лікар відрізняється від вузького спеціаліста. Сімейний лікар – це друг, частина сім'ї», – каже Михайло.

Головне в цій міжнародній класифікації – повнота медичної допомоги. У системі можна відстежити всі скарги, симптоми й діагнози пацієнта – від першого до останнього звернення людини до лікаря.

Така система неабияк «спрощує життя» сімейним лікарям, адже за кодом можна відстежувати і скарги пацієнта, і симптоми хвороби, і діагнози, тобто медичну історію в деталях.

Після навчання у Києві Михайло подав документи на конкурс від Міністерства охорони здоров'я й сам став тренером з ICPC-2. З листопада 2018 року він провів уже 10 курсів з міжнародної класифікації для українських колег.

Цю систему Михайло почав вивчати наприкінці своєї роботи в Желдецькій амбулаторії. А у квітні 2017 року йому зателефонували з Добротвірської міської лікарні й запропонували посаду сімейного лікаря.

«Я завжди хотів працювати в команді, – переконує Михайло. – Тож на пропозицію погодився».

А щойно перейшов до нового медзакладу – одразу ж приєднався до написання мікропроекту. Михайло та його колеги забезпечили всі кабінети лікарів комп'ютерами й ноутбуками. «Але мені довелося починати все спочатку. У Желдеці люди були готові підписувати зі мною декларації. У Добротворі ж довелося починати все з нуля», – згадує лікар.

Тож коли його колеги підписували угоду з тисячним пацієнтом, Михайло боровся за довіру першого.

Сьогодні він має вже понад півтори тисячі підписаних декларацій. Щодня в середньому приймає двадцятьох пацієнтів. Серед тих, хто обрав собі сімейним лікарем Михайла Незнановського, і його екс-пацієнти із Желдеця. Вони готові їхати до нього годину, бо довіряють. Михайло ж не перестає вдосконалювати свої вміння.

«Я зрозумів, що, будучи сімейним лікарем, працюючи в сільській місцевості, все ж таки треба виходити за ці рамки. Можна їздити на конференції, є доступ до нового через інтернет – і тобі відкриваються всі можливості», – каже лікар.

Зараз його ціль – набрати ще трьохсот пацієнтів. Поки що медзаклад змінювати не хоче.

За сто вісімдесят кілометрів від Добротвірської лікарні розташована амбулаторія села Стрілки. Старосамбірський район, гірська місцевість. Щоб потрапити сюди, треба їхати кільканадцять хвилин від районного центру старою трасою на Ужгород. Проїжджаючи табличку з назвою села, бачиш: ліворуч – невеличкі охайні хати, праворуч – залізнична колія, а за нею – високі гори, вкриті густим лісом.

Стрілківська амбулаторія приймає хворих із півдесятка навколишніх сіл – усього понад шість тисяч пацієнтів. Щодня кожен лікар приймає приблизно три десятки людей. На наплив пацієнтів поки що не скаржаться. Ситуація має змінитися, коли добудують ще одну амбулаторію, яка буде розташована ближче до гірських сіл. Щоб добратися до цих пацієнтів, санітарну машину треба залишати під горою.

Близько третини пацієнтів, які належать до амбулаторії, підписали декларації з Оксаною. Вона, як і Михайло, до села потрапила за розподілом після завершення навчання у Львові.

«Я не дуже хотіла їхати сюди, – зізнається Оксана. – Але в мене не було вибору на той час. Тобто я була змушена їхати в село працювати».

Амбулаторія сімейної медицини села Стрілки, як і інші медзаклади Старосамбірського району, підписала угоду з Національною службою здоров'я України під час третьої хвилі – у середині жовтня. Тож медреформа у цей район лише заходить. Але вже встигли придбати нове обладнання й відчути перші поліпшення. Зарплата Оксани, завдяки великій кількості пацієнтів, сягає дванадцяти тисяч.

Та є в роботі й труднощі, наприклад, із добиранням до хворих. Інколи доводиться виходити з машини, брати сумку з ліками в руки й підніматися на гору – до тих пацієнтів, які живуть над Стрілками.

«І транспорт не завжди працює. А якщо і є транспорт, то бувають місцевості, що добратися туди важко. Бувало, що ми йшли пішки. Тобто піднімалися вверх. Звичайно, що це важко. Через те, що погані дороги, тобто суміжні села. І пацієнтів дуже багато», – каже Оксана.

Але якщо стаються екстрені випадки, до пацієнтів приїздить швидка допомога. Сімейні лікарі завжди «на телефоні», навіть у вихідні. А якщо подзвонить хворий на грип?

Оксана про своїх пацієнтів говорить ледь не з ніжністю. Поки що медзаклад змінювати не планує. «А от на майбутнє... Звичайно, що треба йти вперед, розвиватися і прагнути чогось кращого», – по-філософськи завершує бесіду молода лікарка.

У вищезгаданій амбулаторії сімейної медицини зміни лише починаються. Там уже закупили перше необхідне для роботи обладнання.

Загалом у Старосамбірському районі є 16 амбулаторій. У підпорядкуванні цих медзакладів – фельдшерсько-акушерські пункти. Таких там назбиралося майже вісімдесят на понад сто населених пунктів району. «Трохи забагато», – каже директор Старосамбірського центру первинної медичної допомоги Василь Савенко. Саме під його керівництвом функціонують амбулаторії в районі.

Зі Стрілок прямуємо в село Завадка, розташоване воно за 4 кілометри від Старого Самбора. Офіційна кількість населення тут – трохи більше ніж 180 осіб.

Посеред головної вулиці села – місцевий ФАП. В одній кімнатці маленької деревʼяної хатинки, яку від холоду не рятують навіть пластикові вікна, – медзаклад, в другій – невеличкий сільський клуб.

«Цей ФАП Національна служба здоров'я не фінансуватиме», – каже Василь Савенко.
Більшість селян їздить на лікування до Старого Самбора – там є все необхідне для обстеження. У Завадці ж діагноз можна поставити хіба що навгад. З обладнання тут – кілька столиків (з іконками й коробкою «Ліки від СНІДу»), дитячі ваги, лампа, плакати з медичними порадами. У кутку – старий-престарий п'єц.

Мешканці вирішили, що ФАП, попри його жалюгідний стан, їм потрібен. Оскільки Національна служба здоров'я на заклад грошей не виділяє, під фінансову опіку його взяла місцева влада. З бюджету села оплачують зарплату двом медсестрам, комуналку й мінімальний запас ліків.

У сусідньому селі Тершів теж функціонує ФАП. Тільки той суттєво відрізняється від свого «сусіда» в Завадці.

Біля зовнішньої стіни медзакладу – старий велосипед. «То є транспорт лікаря», – жартує Василь Савенко. А на порозі фельдшерсько-акушерського пункту на нас уже чекає Марія Михайлівна Кузьмич – завідувачка.

У цьому селі населення перевищує тисячу. Тож до місцевого ФАПу ходять на консультації часто. Марія Михайлівна в медзакладі працює дуже давно, тому їй довіряють. Лікарка запрошує нас досередини. Поруч із коридором – кілька поки що порожніх кімнат.

«Тут у нас буде стоматологічний кабінет», – гордо повідомляє Марія Кузьмич. Ще два кабінети вже обладнані для прийому пацієнтів.

Цей заклад Національна служба здоров'я України вже почала фінансувати, тож стоматологічний кабінет таки буде.

У Старосамбірському центрі первинної медичної допомоги кажуть: завдяки медреформі багато що змінилось. Насамперед поділено відповідальність поміж лікарем і пацієнтом – такої думки керівник центру Василь Савенко.

Медик зазначає: тепер усе залежить не лише від лікаря, з яким пацієнт підписав декларацію, а й від того, як він самотужки турбується про своє здоров'я.
У первинках районного центру вже почали ремонт. Закупили меблі для лікарських кабінетів, комп'ютери.

Єдине, чого гостро потребують, – кваліфікованих спеціалістів.
«Молодих людей бракує», – зітхає Василь Савенко.

Але зарплати суттєво зросли. Тож сподіваються в нову, ще не добудовану амбулаторію згодом залучити випускника медуніверситету – так би мовити, «влити нову кров у систему».