Новини Рівного. Відео on-line. Все про телекомпанію - Телеканал «Рівне 1»
33027 Україна, Рівне Данила Галицького, 19, оф.701
096-11-400-11 (0362) 63-55-23 0671592005 [email protected]
Не розкидайтесь

Не розкидайтесь "кров’ю"!

У поемі Шота Руставеллі "Витязь у тигровій шкурі" є такі рядки: "кожен вважає себе стратегом, бачачи бій зі сторони". Я спеціально шукав цю цитату, щоб розпочати цей текст бодай з чогось спокійного і менш емоційного. Бо далі, навряд чи мені вдасться стриматись. Принаймні постараюсь без нецензурних слів.

 Спусковим гачком до написання цього тексту став коментар Андрія Перескокова під одним з моїх постів у соціальній мережі "Фейсбук". Пост стосувався розслідування програми "Схеми" стосовно російських фірм Володимира Зеленського. Але дискусія в коментарях пішла далеко від теми. Як це часто буває. Нічого такого: звичайний "срач" перед виборами. Але один коментар мене розлютив. Відповідь на нього я писав вже з нецензурними словами і більше не повертався до діалогу. Скрін-шот коментаря додаю.

 

Перед тим, як писати далі, хочу пояснити. Це не претензія особисто до Андрія Перескокова. Він став просто каталізатором, останньою краплею. Чесно, я втомився слухати розмірковування дворових філософів і кухонних стратегів про те: як керувати країною, як закінчити війну, як в Європі круто і росіяни – братній народ, все одно в яку церкву ходити... Це все часто вилітає з вуст тих самих людей. Інколи – різних.
При цьому ті ж самі люди кидають недопалки на тротуар, сміття повз урну. І роблять багато інших речей несумісних з європейським рівнем життя. З серйозним виразом і мімікою співчуття на публіку говорять про солдат, а потім на перекурі кажуть про "божевільних алкашів", які повертаються з фронту.
Та ближче до суті. У коментарі пан Андрій написав: "ми платимо кров’ю та життям…". Я чесно вважаю, що так мають право говорити ті, які ставили на ваги свою кров і життя. Так має право говорити мій друг, лікарняний клоун Тарас Обоїста, який отримав поранення, підірвавшись на "розтяжці". Чи Андрій з Городища, який збирав після бою в пакети рештки своїх побратимів в Пісках під Донецьким аеропортом. Або Андрій Березюк, що чудом вирвався з Дебальцевого. Ну ще мають право так говорити жінка і діти Саши Бойка, який заплатив своїм життям у цій війні. Вони мають на це повне моральне право!!!
А ті, хто вживають подібні сентенції бачивши війну на екрані телевізора, по-чесному – мали б отримувати за це… Дуже легко "воювати", попиваючи коктейль в нічному клубі, сидячи в теплому офісі чи навіть смалячи самогон десь в забитому селі під салко і маринований огірок.
В 2014 році, коли почалась війна, мені було страшно. Ще тоді, будучи редактором сайту "ВСЕ", ми з колегами говорили про те, що буде далі. Я тоді сказав (росіяни тільки увійшли в Крим): "якщо вирвемось лише без Криму – можна вважати, що нам пощастило. В реальності, можемо залишитись без Сходу і Півдня". І мені було страшно.
Мені дуже було страшно, коли почалась реальна війна. Не мітинги і бійки, а коли почали стріляти "Гради" і літати "вертушки" і "штурмовики". Розумів, що моє життя на війні коштуватиме нуль цілих і нуль десятих. А тривалість, в кращому випадку, вимірюватиметься днями. Ще страшніше, коли на війну пішли друзі. Я не хотів і не рвався в бій, не йшов добровольцем. Мені було страшно. Я пішов на волонтерський склад. Це було своєрідне самозаспокоєння: не пішов воювати, то буду хоч чимось допомагати. Але одночасно почав з кумами, з якими разом волонтерили, їздити на полігон. Вчились стріляти з різних типів зброї. Я й досі щомісяця їжджу в тир. Ну, щоб якщо вже доведеться, то не бути просто мішенню.
Ще страшніше стало, коли загинув друг, і ми всім селищем його хоронили. Чесно, було соромно, що не пішов воювати. І досі ніяково перед очима його рідних.
Там, на війні, мабуть капець як страшно!!! Мене трясло всього, до останньої клітини, коли ми їздили "на нуль". Капець, як сцикотно, коли їдеш з волонтерським грузом у село, а тобі кажуть: "тут по газах і без зупинки. До окопів сєпарів тут кілометра два і тут часто працюють снайпера". По нам не стріляли. Але було страшно… Хєрове відчуття.
Ті емоції сформували в мені стійке переконання, що говорити слова на кшталт "ми платимо кров’ю" мають виключне право лише ті, хто реально нею платить. І ніхто більше.
Не може так говорити мій знайомий, який ще в 2015 році розмірковував, які москалі сукі і як треба їх вбивати. А потім поїхав на заробітки в Санкт-Петербург. Бо ж треба заробляти, щоб доробити ремонт у будинку. А потім ще дико обурюватись, що "через нашу владу" йому доведеться їхати не напряму, а через Білорусь.
Не може так говорити інший мій знайомий, який корчив з себе Рембо. Розповідав, який він крутий і скільки він може вбити москалів, якби його призвали. І на всяк випадок звалив з країни, коли оголосили військовий стан.
Таких прикладів можна навести безліч. Але про що це я?...
Мабуть про те, що, як писав Михайло Жванецький: "про смак устриць я волію дискутувати з тим, хто хоч раз їх куштував". Тому перед тим, як щось говорити – краще зважити всі "за" та "проти" і підбирати формулювання.

П.С. Це в жодному разі не звинувачення до нічних клубів, концертів чи тих, хто туди ходить. Бо навіть у блокадному Ленінграді під часу Другої світової проводились концерти. Люди мають розважатись. Але витримуйте грань між тим, чим займаєтесь ви, і тими завдяки кому ви цим займаєтесь.

Інші статті:

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: