Сергій з позивним “Монгол” з дитинства мріяв стати військовим. Навіть намагався вступити в ВИШ, але не взяли через плоскостопість. Нині чоловікові вже 39, шість із яких він на війні. Каже, що вада, через яку не вдалося піти омріяним шляхом, не стала на заваді для того, щоб боронити країну.

 "Якось не було можливості евакуювати хлопців транспортом, то я за ними сім кілометрів пішки пройшов сам. Зайшов на позицію, їх забрав, вивів. Ще там з інших підрозділів теж були бійці. Вони отримали наказ залишитися ще на добу. То я їм “Кропиву” (бойова система карт тактичної обстановки) відкрив, показав маршрут, куди краще вийти, безпечніше", – розповідає воїн.

Далі після 2018-го демобілізувався і пішов на цивільну роботу, працював на атомній станції. Напередодні повномасштабного вторгнення прийшла повістка і він без вагань пішов.

Перший бойовий вихід в складі 61-го батальйону стався під час оборони Бахмута. Каже, що зовсім не відчував хвилювань чи страху, хоч там було дуже “гаряче”:

“На той час я ще був командиром відділення. Ми мали коригувати вогонь артилерії. Заїхали, на броні вигрузилися, знайшли укриття, де можна працювати. І працювали гарно. Але потім нас засікли”.

Спочатку, каже “Монгол”, по них випустили касету “Градів” і ті “лягли” за сотню метрів від них, але наступний удар був влучним:

“Пряме попадання було в будинок, і нас там накрило. Хлопці кричали, бо контузія у всіх була. Багато хто впав у паніку, але якось я зміг організувати. Я якось вибрався з-під завалів і був доволі врівноважений. Всю відповідальність взяв на себе. Викликав евак”.

За ці роки Сергію довелось не раз організовувати евакуацію бійців з передової. Часто він і заводив побратимів на позиції:

“Вів саперів, щоб вони замінували позиції хлопцям, аби ніхто до них не підійшов. Нас помітила “пташка” і почали біля нас 120-ті міни падати. Я кажу: “хлопці, лягайте”. А вони всі в купку до мене збилися, як до мами. Ми лежали. Десь 15 мін випустили по нас. Пташка подумала, що ми вже 200-ті та полетіла”.

Подібні виходи мусив виконувати чи не щодня. Хоч Сергій і командує взводом, але, каже, що часом жалів хлопців і сам ходив на виходи, бо людей мало і їм потрібен бодай якийсь перепочинок, а от про свій відпочинок не надто переймається, бо від початку повномасштабного вторгнення жодного разу не ходив у відпустку.

Натомість його тримає думка про зустріч із доньками й перемогу. Каже, що безсумнівно війна закінчиться нашою перемогою. Якою вона буде, не береться прогнозувати, але мріє, що ми повернемо контроль над всією нашою територією, а більшого й не прагне, бо нам чужого не треба.

Нині він служить в 104 бригаді. Разом зі своїм 61-м батальйоном пройшов бої за Бахмут, брав участь в обороні Куп’янщини. Проте чи не найбільше бойового досвіду здобув ще за часів АТО (антитерористичної операції) на Донбасі: “Вперше на війну потрапив у 2015-му. Воював під Станицею Луганською, Щастям, Пісками, Курдюмівкою, Майорським, Зайцевим”.