38 річний Павло родом із Рівненщини. Має сім'ю, батько двох чудових дітей. До широкомасштабного вторгнення вів родинний бізнес, розвивався та будував плани на майбутнє.

 Про це повідомляє 23 інженерно-позиційний полк.

Лютий 2024 року вніс корективи у життя сімей усіх українців. Хтось заздалегідь морально готовив себе до різних сценаріїв, а інші - до останнього не вірили, що може розпочатись широкомасштабне вторгнення росії в Україну, хоч іноземні та вітчизняні ЗМІ про це говорили не раз.

"24 лютого я був вдома. Про те, що нас почали масово атакувати росіяни я дізнався від дружини. І чесно скажу, що не вірилось. Бо мав надію, що такого не буде.
Паніки в цей час теж не було. Хоча хвилювання за рідних були присутні", - розповідає Павло.

Чоловік разом із дружиною прийняли рішення, що наразі сім'я залишається вдома. А сам же Павло вирішив вступити в лави ЗСУ, хоча строкової служби ніколи не проходив і уявлення не мав про те, що таке армія.-

"Дружина не знала, що я хочу служити. Вона, як жінка, боялась цього. Дуже хвилювалась. Проте згодом змирилась та до сьогодні підтримує мене, як може. Також їй довелося взяти на себе багато обов’язків, особливо по роботі. Я розумію, що їй важко, але на жаль часи й обставини заставляють нас бути сильними", - каже військовослужбовець.

Вже в середині березня доброволець Павло був одягнений у військовий однострій та стояв на плацу 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України. Розпочалось "нове життя", яке готувало до боротьби за волю України.

"Я добре пам'ятаю цей березень. Я дуже хотів служити в ЗСУ. Хотів допомагати українському війську і робити все, що в моїх силах. Хоч сам не зовсім розумів, що таке армія, бо ніколи не служив. Але мав велике бажання приносити користь державі. І мене дуже надихало те, що я тут не один такої ж думки.
Ми хотіли якомога швидше зупинити ворога і знову повернутися до нормального, цивільного життя", - згадує військовослужбовець одного із підрозділів 23 інженерно-позиційного полку, солдат Павло.

Далі на військовослужбовців чекало навчання та перші ротації.

"Ми були одні із перших, хто з нашої частини поїхав на ротацію. Пригадую, як приїхали на Харківщину. Перші вибухи, «бахкання». Не вірилось, що ми вже на війні. Але кожен з нас розумів, що потрібно сумлінно виконувати поставлені на нас завдання.
І ви б бачили, з яким піднесенням ми це робили! Ми свято вірили, що це все не буде довго. Відчувалась міць і шалена підтримка", - каже захисник.

Військові щоденно, вперто й наполегливо, вдень і вночі, копали окопи й траншеї, будували бліндажі й інші фортифікаційні споруди, виконували поставлені завдання.
З цього часу таких ротацій у Павла і його побратимів було кілька. На різних напрямках їм доводилось виконувати бойові завдання. Але де б не були, усюди в думках рідні та Україна, заради яких пішли в ЗСУ.

"На жаль війна затягнулася і боротьба в умовах широкомасштабного вторгнення минає два роки. Два не простих роки... Як би складно не було, та ми тримаємось... ", - говорить захисник.

Ще зовсім недавно Павло був в окопах, але повернувшись із чергової ротації знову збирався в дорогу. Цього разу військовий разом із побратимами летів у Велику Британію, куди був направлений на навчання.

"Оскільки я машиніст в одному із відділень, то отримав запрошення на навчання з обслуговування і керування спецтехнікою - машиною розмінування. Саме навчання було досить цікавим та вважаю, що корисним для нас. Особливо тоді, коли прийдеться працювати на деокупованих територіях. Ми намагались освоювати усю важливу інформацію, якою ділились з нами іноземці. Загалом враження від навчання і людей, які їх проводили, дуже позитивні. Нам сподобалось ставлення до нас і нашої країни. Ми побачили підтримку.
Також запам'яталось, як ми мали один вихідний день і вирішили прогулятися містом. А мешкали у досить гарному військовому містечку, де було доволі затишно і комфортно. Але цього дня у нас був вільний графік, то ж пішли на екскурсію. Ми зайшли в один із місцевих костелів. Там саме завершувалося богослужіння. Я перехрестився і це привернуло увагу однієї із тамтешніх бабусь. В короткій розмові із жінкою ми сказали, що приїхали з України та служимо в армії. Бабуся міцно обійняла і просила берегти себе. Було дуже приємно, що люди у світі, принаймні прості люди, підтримують нашу країну.
Також велику підтримку ми відчували від наших інструкторів та наставників. Коли ми повертались із навчання, то були теплі, братерські обійми та слова підтримки. Це теж вселяє віру у те, що ми здолаємо ворога. І хотілося б, щоб світ нам в цьому активніше допомагав.
Бо маємо діло із тими, котрі на Україні можуть не зупинитися. Й світ мав би це розуміти… , - говорить військовий.